— Звичайно. Але чому ти про це питаєш?
— Розумієте, коли я під’їжджав до будинку, од воріт від’їхала якась приватна машина.
Завірюха знав спостережливість свого шофера і тому одразу ж запитав:
— Марка машини?
— Я бачив її здалеку, але номер запам’ятав.
— Ого! Навряд чи це можливо… — скептично скривився капітан.
— У мене таке шоферське око, що як тільки я гляну на номер, то він одразу ж зафіксується в мозку, наче в блокноті. Наприклад, С–77–254…
— Це номер тієї машини? — недовірливо запитав капітан.
— Ні. Це номер швидкої медичної допомоги, яка приїжджала до вас. А там був номер… — Юрек прищулив очі, немовби читаючи з якогось папірця, і впевнено сказав: — Н–24–200.
Завірюха записав. Звичайно, В’юн міг переплутати. Не було певності і в тому, що ця машина мала якийсь зв’язок з нападом, але перевірити треба.
Капітан неуважно глянув на пошкоджений годинник. Розбите скло, мабуть, наштовхнуло його на якусь думку, бо він з хвилину мовчав, а потім запитав шофера:
— Отже, кажеш, ти виїхав з управління о дванадцятій?
— Якраз був сигнал по радіо.
— До Новогродської мав їхати щонайбільше п’ять хвилин, — голосно обчислював Завірюха. — Ну, а якщо додати час, поки ти зачиняв машину і йшов сюди, то буде дванадцять годин і вісім хвилин. Виходить, відтоді, коли бандити напали на мене, до твого приїзду минула двадцять одна хвилина. Для злочинців цього могло вистачити. Але коли ж встигла подзвонити наша незнайомка? Не могла ж вона дзвонити тоді, коли бандити були в сусідній кімнаті…
— Хвилинку, хвилинку, пане начальник, — обізвався Юрек. — Ви ж іще не знаєте, що я хвилин десять накачував унизу переднє колесо, яке трохи “сіло”. Капітан рвучко обернувся до В’юна:
— І в той час автомашини вже не було?
— Вона рушила, коли я тільки під’їжджав до будинку, — впевнено пояснив Юрек.
Завірюха задоволено кивнув головою:
— Ну ось тепер усе зрозуміло. У тієї жінки було майже десять хвилин, щоб увійти сюди, побачити, що сталося зі мною, викликати швидку медичну допомогу і самій втекти. їй довелося дуже поспішати, але все це можливо.
Юрек В’юн раптом застогнав, наче його хтось ударив.
— Що з тобою? — здивувався капітан.
— Та жінка… — насилу видавив шофер.
— Що з нею?
— Я бачив її! Бачив, пане начальник! — Юрек, запинаючись від збудження, розповів про жінку, з якою зіткнувся в під’їзді. Тепер хвилювання шофера передалося капітанові.
— Ану швиденько розкажи, яка вона, — велів Завірюха, дістаючи записну книжку і олівець. Але шофер майже крізь сльози відповів, що зустріч була така коротка, у підворітті стояла півтемрява, а він був так засліплений сонцем, що нічого не роздивився.
— Коли б я знав!.. Коли б знав!.. — гірко повторював він.
Біля дверей подзвонили. Приїхала міліцейська машина.
4
Комісяку не потрібно було навіть заглядати у список приватних автомашин, щоб сказати капітанові, кому належить автомобіль, зареєстрований під номером Н–24–200.
— Це ж та сама машина, яку записав у барі капрал Рембік, у мене ж доповідна тут на столі…
З цих частин уже складалося щось ціле. Чорна Ручка їде автомашиною з паном Згожельським, який рятує бандита, коли тому насідають на п’яти працівники міліції. Машина Згожельського чекає перед будинком на Новогродській, коли там бандити нишпорять у квартирі Ремів.
“Треба буде ближче зайнятися цим паном Згожельським”, — міркує капітан.
Мирослав Згожельський глянув на годинник: без чверті сім, можна вже зачиняти магазин. Він почав опускати стальні жалюзі на вітрину, коли раптом почувся дзвінок, і в магазин увійшло два чоловіки. Один з них був літній, у непромокальному плащі, другий — молодий, з гострими очима; в руці він тримав шкіряний портфель.
— Слухаю вас, — сказав пан Згожельський, продовжуючи крутити ручку.
— Ми хотіли купити годинник, — відповів той, що в непромокальному плащі.
— Чоловічий, наручний, — доповнив юнак.
— Хвилиночку, панове, я тільки опущу жалюзі,— ввічливо мовив Згожельський. Закінчивши свою роботу, він витер замшею випещені руки і підійшов до сейфа.
— Вас цікавлять нові годинники чи вживані?
— Нові, звичайно, тільки нові, — сказав літній добродій і начепив на ніс окуляри.
Пан Згожельський вийняв із сейфа маленький, вкритий синім оксамитом дерев’яний піднос, на якому сріблом і золотом виблискувало кільканадцять годинників.
— Оце Докса — три з половиною тисячі, — пояснював він, — золотий Шаффгаузен — сім тисяч (це просто щасливий випадок). Зеніт — дві з половиною тисячі. Стільки ж коштують годинники Дельбана; Атлантік — дві тисячі сто… — говорив Згожельський, спритно підсовуючи блискучі іграшки відвідувачам, які зосереджено схилилися над скляним прилавком.