— Для мене досить, а от для прокурора — не знаю.
— Для прокурора, для прокурора! — нетерпляче, з обуренням повторив капітан. — Ясно, що для прокурора цього замало. Ми, друже, оце тільки переглядаємо свої гіпотези, а прокурор же вимагає точних доказів. А докази будуть тоді, коли ми викриємо вбивців. Зрештою — звертаю твою увагу — окремих, поодиноких доказів у нас уже немало: кут, під яким в обох випадках стріляли з пістолета “Веста”, різниця у ступені посмертного задубіння обох трупів, яка вказує на те, що Рема було вбито на кілька, а може й кільканадцять годин раніше, ніж його дружину; місце, де знайшли труп Рема, таке віддалене від його квартири і до того ж людне. Звичайно, все це поки що тільки окремі, так би мовити, ізюминки, але дай мені тісто, то я вже зумію знайти для них місце…
Недєльський не сумнівався в цьому. В Завірюсі відчувалася така зібраність, сила енергії і завзяття. Сержант розумів, що, говорячи про справу “Веста”, капітан весь час бачить перед собою іронічну посмішку інспектора Решкевича і проводить свого роду генеральну репетицію перед завтрашньою сутичкою.
— Думаю, — вів далі Завірюха, — що наша гіпотеза з приводу смерті подружжя Ремів цілком задовільна, і її поки що вистачить для роботи.
— Поки ми не знаємо, хто їх убив, не маємо навіть якогось певного припущення, тому ця гіпотеза неповна, — заперечив Недєльський.
Завірюха схвально кивнув головою.
— Молодець! Мені подобається, що ти нічого не береш на віру і намагаєшся думати самостійно. З тебе будуть люди… Тепер щодо твого питання — хто вбив Ремів? Цього ми ще не знаємо, але деякі припущення вже є: вбивця — Чорна Ручка, його зріст збігався з даними експертизи: — 160–165 сантиметрів. Крім того, в спальні Ремів я знайшов клаптик матерії з піджака Чорної Ручки, хоча, за словами Вероніки Галки, мнимий маляр не заходив у спальню; а Вільгельміна Рем хотіла зробити ремонт лише в кухні та кабінеті чоловіка. Звичайно, Чорна Ручка був не тільки найманим знаряддям злочину… Я певен, що той, хто наказав убити Ремів, має білі ручки…
— Згожельський? — догадався сержант Недєльський.
— А хто ж іще? До нього пішов Чорна Ручка після звільнення з-під арешту. У нього знайшли магазин від Ремового пістолета, з якого застрелили Чорну Ручку. Його машина стояла перед будинком, коли напали на мене. У нього був кусок, вирізаний з портрета на квартирі Рема. Він скуповує срібло і передає його Янові Галці, а той робить дорогоцінні бублики, що їх пан Гомолякс вивозить своєю закордонною машиною як плату за годинники марки “Лонжін”. Нарешті, Згожельський добре знав Рема через свого брата. Все, як бачиш, вказує на те, що елегантний пан Згожельський і є керівником банди.
Недєльський думав так напружено, що на його гладкому юнацькому лобі з’явилася глибока зморшка:
— А вам не здається, товаришу капітан, що, як для начальника, Згожельський надто безпосередньо зв’язаний з різними справами? На мій погляд, ватажок повинен стояти трохи осторонь…
Капітан раптом спинився і швидко глянув на свого учня:
— Знаєш… ти сказав дуже важливу річ, багато важливішу, ніж, можливо, ти сам припускаєш…
А в душі Завірюха відзначив, що безпосередній начальник цього новачка, поручик Комісяк недооцінив Недєльського. Але він не висловив цих думок; натомість почав міркувати про те, що сказав Недєльський.
— Але коли не Згожельський, то хто? Вибір поки що у нас дуже невеликий: Гомолякс, Теофіл, можливо, брат Згожельського, Жанна Шміт, Галка…
— Ну, Галку, мабуть, можна виключити відразу, — легковажно скривився Недєльський.
— Чому? Після твоїх краківських повідомлень? — здивувався капітан.
— Ви, мабуть, думаєте про Яна Галку, а я про Вероніку…
Завірюха раптом зупинився.
— Стривай, а може, Вероніка Галка і торговець церковними виробами з Кракова — родичі? — Завірюха, мабуть, щось згадав, бо швидко підійшов до письмового стола, висунув шухляду і почав виймати папери. — Ось тут у мене відомості про Вероніку Галку які надіслали міліції з Мінська Мазовецького, — пояснив він, викладаючи на стіл все нові й нові папери. — Я не надавав їм великого значення… Ага, ось цей документ! — Завірюха швидко переглянув списаний папір. — О, слухай: “У 1939 році вийшла заміж за Яна Галку, торговця годинниками, але на початку війни розійшлися, бо, як кажуть сусіди, чоловік бив її, знущався з неї; з того часу живе самотньо”… Оце так штука! — глянувши на Недєльського, плеснув у долоні Завірюха, в ту ж мить спинився. — Що з тобою?! Ти ж зовсім не слухаєш?