— Годинники повернемо до митниці! — Рак грюкнув кулаком по столу. — Ви завтра виїжджаєте за кордон, а я ще залишаюсь. Ви можете наплювати на все, а я не маю наміру віддуватися за все і за всіх! І не рискуватиму ні собою, ані своїми людьми в митниці. Ви добре знаєте, що годинники взято з митного депозиту і їх сьогодні ж треба повернути на склад. Досить того, що ми заробили на них півмільйона. Зрештою шеф думає так само, ось він прийде, можете запитати.
Почувши слово “шеф”, Мирослав Згожельський негайно змінив тактику.
— Слухай, Галка, він має рацію. Не треба надмірно випробовувати долю. Особливо тепер, коли забрали мого брата. Ти завжди залишишся жадібним лоточником.
— Тільки без лоточників! Тільки без лоточників! — обурився Галка. — Теж мені аристократ знайшовся! Ти такий самий злодій, як і я!
В цю мить сталося таке, що ледве не привело до нещастя. Недєльський, надихавшись пилюки, вже кілька хвилин відчував, як у нього свербить у носі. І саме тоді, коли Галка закінчив говорити, сержант не витримав і… чихнув. Правда, він встиг затиснути ніс пальцями, звук вийшов глухий, але чудова акустика залу на мить стала ворогом капітана і сержанта.
— Що це? — запитав Рак, прислухаючись.
— Я нічого не чув, — сказав Згожельський і теж прислухався.
— Я теж не чув, — грубо обізвався Галка, ще червоний від гніву.
— Мабуть, мені почулося, — знизав плечима Рак, і тільки тоді Завірюха та Недєльський полегшено зітхнули.
— Ну, давайте приступимо до розподілу, — запропонував Згожельський, присуваючи до себе складені в купки банкноти.
— Я допоможу тобі, — мовив Галка, жадібно загрібаючи частину грошей.
— Ну, ви діліть гроші, а я на хвилинку вийду. Зараз повернуся, — сказав Рак і рушив до дверей.
— Ти йдеш зустрічати шефа? — запитав Згожельський, перегортаючи першу пачку банкнотів.
— Так, — відповів Рак, але по голосу капітан догадався, що той збрехав.
4
Минуло п’ятнадцять хвилин відтоді, як монастирська хвіртка зачинилася за капітаном Завірюхою, а Юрек просунувся лише на кілька десятків метрів. Він хвилювався, бо підозрілі несподівано зникли. При світлі місяця він побачив на фоні неба край монастирського муру. І раптом на цьому мурі виросла чорна постать людини. Вибравшись наверх, невідомий підтягнув на руках свого товариша. Потім дві чорні, плоскі, ніби вирізані з картону, постаті обережно почали спускатися на другий бік монастирського муру.
“Ах, негідники!.. — в душі вилаявся Юрек. — І що тепер мені робити? Я не мавпа, щоб самому видертися на такий мур…”
Проте, дійшовши до того місця, де невідомі перелізли через мур, Юрек впевнився, що бути мавпою тут зовсім не обов’язково: з вершини муру звисала зачеплена гострими гаками тонка, але міцна шовкова канатна драбинка…
Юрек не вагаючись став на перший щабель цієї драбинки.
Капітан глянув на годинник. Вони сиділи на хорах уже п’ятнадцять хвилин. Але йти звідси не можна — за всяку ціну треба побачити Рака в обличчя (а повертаючи назад, злочинець мав обернутися лицем до хорів). Аби тільки негідники не довідалися від монахів, що ще двоє з янтарними мундштуками пройшли цього вечора в бандитське кубло.
— Як ти думаєш, Згожельський, Гомолякс усе підготує для нас у Відні? — поцікавився Галка, на мить відриваючись од грошей.
— Авжеж, на Гомолякса можна покластися, — відповів Згожельський, слинячи пальці, перш ніж перейти до наступної пачки банкнотів.
— Чого тільки він досі нічого не повідомив про себе? — Галка з сумнівом похитав головою.
— Він ніколи не писав раніше, ніж через сім—десять днів після від’їзду. Чого ж йому тепер робити виняток? Це було б навіть необережно!
У Недєльського, мабуть, затерпла нога, бо він тихенько ворухнувся. Капітан повернув голову, щоб зауважити йому, і… остовпів: на порозі, наставивши пістолет, стояв чоловік у картатому плащі. Недєльський помітив напасника лише тоді, коли в залі загримів його голос:
— Руки вгору! Без жартів, пане Завірюха!
Капітан зрозумів, що вже не встигне витягти пістолет, і натиснув курок, не виймаючи зброї з кишені. Гримнув постріл, але куля тільки дзьобнула штукатурку за півметра од дверей. Бандит стрибнув і з розмаху вдарив Завірюху рукояткою пістолета по голові. Втрачаючи свідомість, капітан побачив перекошене від страху і ненависті обличчя інспектора Решкевича і сержанта-магістра, який стояв, піднявши руки вгору.
Гримнуло приглушено, але виразно. То був постріл! Уже не маскуючись, Юрек кинувся вздовж муру до брами, над якою блимало світло. З пістолетом у руці влетів до порожнього сірого присінка, збивши дверима гладкого монаха. Юрек вхопив його за каптур і поставив на ноги:
— Де тут два чоловіки?..
— Туди, туди пішли! — застогнав монах, показуючи на довгий коридор, скупо освітлений жовтим світлом електричних лампочок.
— Ведіть! — наказав Юрек, якому здавалося, що він стоїть не на кам’яній підлозі, а на гарячій блясі.
— Але ж я не можу покинути… Треба повідомити старшого брата… — знову застогнав монах.
Тоді Юрек потягнув товстуна за собою. Монах почав бурмотіти заупокійну молитву.
“Ну, коли йому щось зробили!..” — подумав Юрек.
І раптом дорогу їм перегородили масивні двері.
Уже внизу Завірюху облили водою, капітан розплющив очі і знову побачив перед собою обличчя інспектора Решкевича.
— А що, капітане, хіба я не радив вам поставити хрест на справі “Веста”? Тепер доведеться ставити хрест над вами і вашим асистентом. А шкода, можна було б обійтися без цього.
Завірюха мовчки оглянувся навколо. Недєльський був похмурий, блідий, руки у нього зв’язані. Сержант уникав погляду капітана. Решкевич, Ян Галка і Мирослав Згожельський стежили за кожним рухом затриманих. І на додаток до всього капітан відчув, що його руки прив’язані до спинки стільця.
— Даремні надії, — відгадав його думку Решкевич. — Звідси не втечеш. Хіба що на той світ, — красномовно помахав пістолетом.
— Слухай, Рак, — презирливо обізвався Завірюха, — можливо, тобі й пощастить покінчити з нами, хоч це іде невідомо, але ти все одно висітимеш на шибениці.
— Кого ти лякаєш! — штучно засміявся Решкевич. — Ти єдина людина, яка знає все про мене. Крім цього шмаркача, звичайно, — зневажливо кивнув він на Недєльського. — Коли знайдуть твоє тіло, якщо його взагалі знайдуть, я сам від імені Головного управління міліції покладу вінок на твою могилу… — кепкував Решкевич.
Галка схвально зареготав, а витончений Мирослав Згожельський гидливо скривився:
— Кінчай, Рак!
— Закінчу, закінчу, не хвилюйся. Але спочатку я повинен узнати, як вони сюди потрапили і чого? Якщо не говоритимеш, я зумію розв’язати тобі язик, — пригрозив Завірюсі, який зневажливо дивився на бандита.
— Не загрожуй мені, Рак. Те, що знаю я, знає майор Ридель з МВС, а за місяць чи два знатиме з судових звітів уся Польща.
— Брешеш! Думаєш, що я дурень, і намагаєшся шантажувати, — процідив Рак і вдарив капітана в обличчя. Завірюха відчув у роті солоний присмак крові.
— Герой проти беззахисних! Це твоя спеціальність! Фльорек, якого ти отруїв ціанистим калієм, був беззахисний. Стонка, якого ти теж намагався отруїти, теж був беззахисний. Беззахисною була Вільгельміна Рем…
— Досить! — гаркнув Рак. Обличчя у нього зблідло, аж позеленіло.
— Рак!
Голос пролунав десь позаду, і всі три бандити обернулися до дверей.
— Що тут діється? Що за люди?
Дивно знайомий був цей гострий і владний голос, але капітан не міг побачити прибулого.
— Шеф, — почав Решкевич, — це бляхарі…
— Ти знаєш, що я не переношу жаргону.
Капітанові здалося, що він уже впізнає цей голос, але припущення було таке неймовірне, що Завірюха одразу ж відкинув його. Та ось дві руки взяли ззаду стілець, різко повернули його на сто вісімдесят градусів, і капітан опинився віч-на-віч з Ковальським.
— Ви?! — мимоволі вирвалось у Завірюхи.
— Я, — відповів Ковальський, але тепер на його рум’яному, старанно виголеному обличчі не було виразу невпевненості і збентеження. — Несподіванка, правда, капітане? — І перш, ніж капітан встиг щось сказати, додав: — Ваша поява тут — це теж несподіванка. Скільки вас, кажи?! — гостро накинувся він, раптом залишаючи ввічливий тон.