Выбрать главу

— Ні, не помітила. Тільки один раз, коли я заглянула в кабінет, він нишпорив біля сейфа. Побачивши мене, сказав, що варто було б і цей сейф пофарбувати, бо стара фарба вже облізла. А я відповіла, що то справа пані, а не його, і вийшла на кухню.

— Гаразд. А що було потім?

— Нічого не було. Поміряв, поміряв і каже, що йому потрібно п’ятдесят злотих на фарбу та клей. Господиня дала ті гроші, і він пішов.

— І більше не повернувся, — догадався капітан.

— Ні, за годину повернувся. Приніс жерстяну коробку з чимось і попросив хазяйку дати йому ще сто злотих на емаль для вікон. Одержав гроші, пішов і тоді вже більше не повернувся. А та коробка, мабуть, і досі стоїть у ванній.

Завірюха замислено пощипував пальцями нижню губу. Вся ця історія скидається на звичайне видурювання грошей. Таке трапляється. І якби через кілька днів після цього в домі не знайшли труп, то не варто було б цим і займатись.

— А чому ви спочатку сказали, що той маляр хотів обікрасти Ремів? — раптом спитав капітан. — Адже з вашої розповіді цього зовсім не видно…

Вероніка зробила хитру міну.

— Я одразу сказала, що то злодій. А хазяйка не вірила. І повірила тільки тоді, коли я показала їй вікна: вимірюючи, маляр повідмикав усі защіпки. А квартира на першому поверсі, влізти неважко.

— Ви казали про це офіцерові, який раніше вів слідство? — запитав капітан, пригадавши, що в протоколах нічого не було сказано про цю пригоду з невідомим маляром.

— Ні, не казала, — знизала плечима Вероніка.

— Чому?

— Тому що він не питав про це. Взагалі той офіцер розмовляв зі мною хвилин п’ятнадцять, безперервно повторяв, дивлячись на годинник: “То вже все, що ви знаєте про цю справу?” Я подумала, що він, можливо, кудись поспішає, і сказала, що то вже все… Ви — зовсім інша справа: порозмовляли як з людиною і ні разу не глянули на годинник…

— Тепер ви живете в Мінську? — упевнився капітан, відкладаючи олівець.

— Авжеж, я повернулась додому, що ж мені лишалося діяти — з роботою тепер не легко. Правда, абияку роботу знайти можна, але я хочу, щоб і дім порядний і люди були чесні, віруючі. А тепер люди не бояться бога.

— Гаразд, може, ми ще побачимось. Викличу вас, якщо будете потрібні, — перебив її Завірюха. — Поки що до побачення. Спасибі вам.

— А підписувати нічого не треба? — здивувалась Вероніка, яка. з попереднього знала всі формальності допиту.

— На цей раз нічого, — усміхнувся на її запопадливість капітан. — Може, тоді, коли знову побачимось… — І він непомітно вимкнув магнітофон, вмонтований у письмовий стіл.

5

— Звичайно, я пам’ятаю розтин трупа Августа Рема, — відповів на запитання капітана доктор Калюжний, низький на зріст чоловік з обличчям, геть зораним дрібними зморшками, але ще жвавий і рухливий, хоч йому, напевно, вже під шістдесят.

Розмова відбувалася в кабінеті доктора, заставленому шафами, в яких виднілися скляні банки з усякими препаратами. На плоских стендах були розміщені різноманітні предмети, використані в різний час злочинцями як знаряддя вбивства.

— А чи ви, докторе, знаєте результати огляду і розтину тіла Вільгельміни Рем? — спитав Завірюха.

— Ні, не знаю. Бачите, розтин трупів зроблено в різних місцях, цілком ізольовано. — Калюжний глянув на капітана з-за товстого скла окулярів своїми чорними, пильними очима: — Виплило щось нове?

Завірюха нерішуче похитав головою:

— Ще нічого не виплило, але, може, випливе, якщо ви, докторе, допоможете мені. — Капітан відкрив портфель і вийняв протоколи. — Я прочитаю вам одну річ, але спочатку хотів би з вами порадитись.

— Прошу, — доктор Калюжний сів, підібгав під себе одну ногу, зручно вмощуючись на ній, мов на подушці. Легенька посмішка майнула на стомленому обличчі Завірюхи: всі знали ахіллесову п’яту доктора — він страшенно переживав за свій низький зріст і завжди використовував будь-яку можливість, щоб стати вищим хоч на кілька сантиметрів.

— Скажіть, будь ласка, через який час після смерті тіло дубіє?

Доктор Калюжний кинув на капітана короткий, гострий погляд.

— Це ви повинні знати з курсу криміналістики!

— В загальних рисах я, звичайно, знаю, але мені треба почути це від людини, яка може говорити на підставі численних спостережень, а не тільки книжкових даних…

Доктор Калюжний хвилинку подумав і почав голосом досвідченого викладача:

— Посмертне задубіння у дорослої людини настає через півтори—три години після смерті. Починається воно з верхнього кінця тіла — точніше, від м’язів щелепи — і поступово поширюється вниз. Через шість—вісім годин охоплює все тіло. Але в практиці бувають значні відхилення від норми. Багато що залежить від умов, у яких перебував труп, від розвитку м’язів і т. д. — Калюжний вичікувально глянув на капітана, ніби запитуючи: ну як, цього досить?

Тим часом Завірюха відшукав у документах підкреслені місця і голосно прочитав:

— “Тіло після смерті повністю задубіло від голови до ніг”. “Посмертне задубіння помітно у м’язах голови, шиї і верхніх кінцівках”. Який висновок можна зробити з цих двох записів, докторе?

Доктор Калюжний деякий час помовчав, нарешті по волі сказав:

— Якщо хочете від мене письмового висновку, то я, звичайно, скажу, що на підставі цих двох речень нічого певного визначити не можна.

— А якби вам треба було усно дати пораду, не по службі, а приватно, як ось, наприклад, зараз мені? — спитав Завірюха і прикипів поглядом до вузьких, міцно стиснутих губів лікаря.

— Тоді я сказав би так: можливо, що людина, якої стосується перше речення, померла на кілька годин раніше, ніж та, про яку сказано в другому реченні.

— Тільки можливо? — розчаровано мовив Завірюха

— Тільки, — сухо відповів лікар. — Якби була певність, то про це можна б написати офіціально.

— Але з погляду медицини не виключається, що людина померла на кілька чи, може, навіть на кільканадцять годин раніше? — гарячково уточняв капітан.

Доктор Калюжний узяв обидва протоколи і відшукав відповідні пункти.

— Бачите, я, наприклад, тут написав: “Ознак розкладу, дифузійних плям не виявлено”. Але не можна забувати, що труп чоловіка лежав у холодному підвалі, де був протяг, а це уповільнювало розклад. Якби я сам робив розтин обох трупів, то, напевне, зміг би знайти більше доказів на користь фактів, які вас цікавлять. Але, розумієте, нас зобов’язує правило територіальності, і тому справи пішли окремими шляхами.

— Це тільки — додаткове підтвердження того, — сказав, підводячись, Завірюха, — що навіть розумні правила у певних випадках можуть стати шкідливими.

Доктор Калюжний теж підвівся.

— Що ви хочете — така вже доля всіх правил. Але життя без них було б хаотичною плутаниною різноманітних починань окремих людей. Щоправда, — зауважив по хвилі, — якби той офіцер, що проводив слідство на Празі, уважніше вивчив обидва протоколи, то вій раніше прийшов би до тих висновків, які ви зробили тільки через тиждень.

Капітан залишив без відповіді це зауваження доктора, хоч і погоджувався з його думкою. Зрештою, хіба він певен, що його попередник помилився? Що кінець кінцем дала йому зустріч з доктором? Тільки деяку підтримку його припущень. А жодного доказу все ще немає. Може, завтра у квартирі Ремів пощастить знайти їх?

РОЗДІЛ II

1

Будинок на Новогродській вулиці був типовим “довоєнним” будинком, де здавалися внайми квартири. Через темний під’їзд вхід вів у глибокий колодязь подвір’я, посеред якого виднілося щось подібне до клумби. На подвір’ї пахло гниллю, мов у старій бочці з-під капусти. Біля входу в ту частину будинку, де містилися кухні, височіла купа всяких покидьків (хоч напис олійною фарбою суворо забороняв тут висипати сміття). Юрек В’юн аж носа затулив.

Вони зупинилися перед облізлими дверима, на яких виднілася мідна табличка: “А.Рем”.

— Це тут? — запитав Юрек, мимоволі стишуючи голос.

— Тут, — відповів Завірюха і почав уважно оглядаючи і пломби на дверях. Вони були цілі. Капітан вийняв з кишені в’язку ключів і почав добирати потрібний. Але ніяк не міг одімкнути. Юрек нетерпляче ворухнувся: