— У нас сталася ця розпуста, і в нас був цей злочин, — жорстко промовив Гофріхтер. — Та ще й немалий, якщо вірити тому, у чому Стерчева дружина зізналася в августинців. Що її отой медикус чарами звабив і чорнокнижництвом довів до гріха. Змусив її — проти її волі.
— Усі так говорять, — загудів із кухля бургомістр.
— Тим більше, — позбавленим емоцій тоном додав злотник, — коли їм приставляє ножа до горла хто-небудь на кшталт Вольфгера де Стерча. Правильно сказав велебний отець Якуб, що чужолозтво — це злочин, crimen, і як такий вимагає розслідування і суду. Нам тут не потрібна кровна помста й побоїща на вулицях, ми не допустимо, щоби панки, розбуянившись, піднімали тут руку на священиків, вимахували ножами і затоптували кіньми людей на площах. У Свидниці за те, що вдарив зброяра й кордом йому погрожував, пішов сидіти у вежу один із Панневіців. І так має бути. Не можуть повернутися часи лицарської сваволі. Справа мусить дійти до князя.
— Тим більше, — підтримав кивком голови бургомістр, — що Рейнмар із Беляви — шляхтич, а Аделя Стерчева — шляхтянка. Ми не можемо його висікти, а її вигнати з міста як першу-ліпшу перелюбницю. Справа має потрапити перед князеві очі.
— Поспішати із цим не варто, — розважливо мовив, дивлячись у стелю, пробощ Якуб Галль. — Князь Конрад виїжджає до Вроцлава, перед виїздом має на голові безліч справ. Чутки, як воно є із чутками, напевне, вже дійшли до нього, одначе зараз не час надавати цим чуткам офіційного статусу. Досить буде викласти справу князеві, коли він повернеться. А тим часом багато що може вирішитися саме собою.
— Я теж так вважаю, — знову кивнув головою Бартоломій Захс.
— І я, — додав злотник.
Ян Гофріхтер поправив кунячий ковпак, здмухнув із кухля піну.
— Князя, — заявив він, — інформувати наразі не варто, почекаємо, поки він повернеться, у цьому я з вами згоден, шановні. Але Святу Курію повідомити мусимо. І то вже. Про те, що ми у медикуса в робітні знайшли. Не крутіть головою, пане Бартоломію, і не треба корчити мін, шановний пане Лукасе. А ви, велебний, не зітхайте і не рахуйте мух на стелі. Мені це все так само потрібне, як і вам, і я так само хочу тут Інквізиції, як і ви. Але під час відкривання робітні медикуса були присутні чимало людей. А де багато людей, там завжди — думаю, я не відкриваю вам страшної таємниці — знайдеться принаймні хтось один такий, що донесе Інквізиції. А коли вже в Олесниці з'явиться візитатор, то нас він перших запитає, чого ми зволікали.
— Я ж, — пробощ Галль відірвав погляд від стелі, — зволікання роз'ясню. Я, особисто. Бо це моя парафія, і саме на мені лежить обов'язок інформувати єпископа і папського інквізитора. Мені також належиться оцінювати, чи виникли обставини, що обґрунтовують виклик і завантаження роботою курії та Святого Суду.
— А чарування, про яке репетувала в августинців Аделя Стерчева, хіба не обставина? Робітня — не обставина? Алхімічна реторта і пентаграма на підлозі — не обставини? А мандрагора? А черепи, руки кістяків? Кристали і дзеркала? Бутлі й флакони із чортзна-яким плюгавством або ж отрутою? А жаби і ящірки в банках? Це не обставини?
— Ні. Інквізитори — люди серйозні. Їхня справа — inquisitio de articulis fidei[42]. He якісь там бабські теревені, забобони й жаби — я й не подумаю забивати їм ними голови.
— А книги? Ті, що тут лежать?
— У книги, — спокійно відповів Якуб Галль, — спочатку треба вчитатися. Вдумливо і без поспіху. Святий Суд не забороняє читання. Ані володіння книгами.
— У Вроцлаві, — понуро сказав Гофріхтер, — оце недавно двоє опинилися на вогнищі. І подейкують, що власне за книги, які вони мали.
— Аж ніяк не за книги, — сухо заперечив пробощ, — а за контумацію, за погірдливу відмову зректися того, про що йдеться в цих книгах. Серед яких були писання Вікліфа і Гуса, лолардський «Флоретус»[43], празькі статті та численні інші гуситські лібели[44] і маніфести. Нічого подібного я не бачу серед книг, реквізованих у кабінеті Рейнмара з Беляви, а бачу майже виключно медичні твори. Зрештою, переважно або навіть і всі вони є власністю скрипторію монастиря августинців.
— Повторюю, — Ян Гофріхтер підвівся, підійшов до викладених на столі книг. — Повторюю, я зовсім не горю бажанням мати тут єпископську чи папську Інквізицію, ні на кого доносити не хочу, ані бачити, як хто-небудь шквариться на вогнищі. Але тут і про наші задниці йдеться. Щоби й нас за ці книги не звинуватили. А що ми тут маємо? Крім Галена, Плінія і Страбона? Саладін де Аскуло, «Compendium aromatorium». Скрибоній Ларгус, «Compositiones medicamentorum». Бартоломій Англікус, «De proprietatibus rerum», Альберт Великий, «De vegetalibus et plantis». «Великий», xa, прізвисько воістину гідне чаклуна. А онде, прошу дуже, Сабур бен Саль. Абу Бекраль-Разі. Язичники! Сарацини!
43
Книга, яку переслідувала католицька церква, своєрідний «маніфест» єретиків — лолардів та вікліфістів.