Він намацав долонею рукоять корду, ще одного з отриманих у Свидниці подарунків. Тоді нахилився в сідлі й погнав коня. Клусом. А потім галопом.
— Куди? — гаркнув услід йому Шарлей. — Стій! Стій, чорт візьми! Ти накличеш на нас біду, дурню!
Рейневан не слухав. Він в'їжджав у яр. А за яром, на галявині, кипіла битва. Там стояли двоє присадкуватих коней, запряжених у фургон, накритий чорною просмоленою рядниною. Поруч із фургоном десь із десятеро піших у бригантинах, кільчастих каптурах і капалінах, з бойовими наконечниками на ратищах атакували двох лицарів. Люто, немов собаки. Лицарі захищалися. Теж люто. Як обкладені кабани.
Один лицар, кінний, був у повному пластинчатому обладунку, закутий у бляху з голови до ніг, себто від купола саладу до гостроносих сабатонів[299]. Вістря сулиць і глевій[300] відскакували від нагрудника, дзенькали на ташках і бейгвантах[301], щоразу не влучаючи у щілини. Не в змозі добратися до вершника, нападники відігравалися на коні. Не кололи, намагалися не калічити — зрештою, кінь коштував грубі гроші, — але гамселили древками по чім попало, розраховуючи на те, що кінь, шаліючи, скине лицаря. Кінь і справді шалів, трусив головою, хрипів і гриз покритий піною мундштук. Але він був, видно, привчений до такого способу бою, тому відбрикувався і копався, утруднюючи доступ до себе і свого господаря. Одначе лицар похитувався в сідлі так енергійно, що було дивно, як він взагалі в ньому тримається.
Бо другого з лицарів, теж у повному пластинчатому обладунку, пішим таки вдалося скинути з коня — тепер він запекло оборонявся, припертий до чорного фургона. На ньому не було шолома, з-під відкинутого каптура розвівалося довге світле закривавлене волосся, з-під таких же світлих вусів блискали зуби. Нападників він відганяв ударами шаршуна[302], тримаючи його обіруч. Шаршун, хоч і довгий та важкий, літав у руках лицаря, ніби якийсь оздобний придворний мечик. Зброя була грізною не тільки на вигляд — підхід атакуючим утруднювали вже аж троє поранених, які лежали на землі, виючи з болю і намагаючись відповзти убік. Решта нападників виявляли обережність, не наближалися занадто, а намагалися штрикнути лицаря з безпечної відстані. Але навіть якщо їхні штурхани і влучали, якщо навіть вони не були відбиті важким клинком шаршуна, вістря зісковзували по бляхах.
Споглядання події, опис якої мусив зайняти ці кілька рядків, — Рейневанові зайняло лише якусь мить. Він бачив те, що побачив би кожен: двох гербових лицарів у біді, на яких нападає зграя розбійників. Або: двох левів, яких кусають гієни. Або: Роланда і Флорісмарта, які обороняються від переважаючих сил маврів. Рейневан умить відчув себе Олівером. Він вигукнув, вихопив з піхов корд, ударив коня п'ятами і кинувся на допомогу, не звертаючи жодної уваги на застережливі крики і прокльони Шарлея.
Хоч і нерозважлива, допомога аж ніяк не була передчасною, бо атакований лицар саме звалився з коня, загримівши, як скинутий із дзвіниці мідний котел. А припертий ратищами до воза блондин із шаршуном міг допомогти йому лише прокльонами, що ними щедро обсипав нападаючих.
На все це налетів Рейневан. Він розштовхав конем і повалив тих, які вовтузилися над скинутим із сідла лицарем; одного, сивовусого, який не дав себе повалити, рубонув кордом по капаліну так, що аж задзвеніло. Капалін упав, а сивовусий обернувся, зловісно крикнув і з розмаху вперіщив Рейневана алебардою, зблизька, але, на щастя, самим тільки древком. Проте Рейневан все ж таки упав з коня. Сивовусий стрибнув на нього, притиснув, схопив за горло. І відлетів. Буквально. Бо якраз із такою силою Самсон Медок гупнув його п'ястуком збоку по голові. На Самсона негайно накинулися інші, і силач опинився в скрутному становищі. Він підхопив із землі алебарду, першого нападника вальнув плазом по шолому так, що залізко відлетіло, а той, кого він вальнув, звалився як підкошений. Самсон заобертав ратищем, завертів ним, як очеретинкою, розчищаючи місце навколо себе, Рейневана і лицаря, який уже підводився із землі. Падаючи, лицар загубив салад, з-над барта[303], що прикривав шию, виднілося молоде рум'яне обличчя, кирпатий ніс і зелені очі.
— Постривайте, свинячі рила! — кричав він смішним дискантом. — Я вам покажу, гівноїди! Клянуся черепом святої Сабіни! Ви мене ще попам'ятаєте!
На допомогу світловолосому, що тримав оборону біля воза і вже був у вельми скрутному становищі, прийшов Шарлей. Демерит у цілком акробатичному стилі на повному скаку підняв чийогось загубленого меча, розігнав піших, рубаючи наліво і направо з гідною подиву вправністю. Світловолосий, якому в метушні біля воза вибили із рук шаршун, не став витрачати часу, шукаючи його у піску, а кинувся у вир сутички з кулаками.
300
Піхотна зброя XIV–XV ст.: сулиця — короткий спис із гострим металевим наконечником, зазубреним з одного боку; глевія — різновид списа, піки, що складається із залізного вістря у формі стрілки, насадженого на довге ратище.