Несподівана допомога вже переважила, здавалось би, шальки терезів на бік атакованих, коли раптом почувся цокіт підкованих копит, і на галявину галопом влетіли чотири важко озброєні вершники. Якщо навіть Рейневан на якусь мить і засумнівався, ці сумніви розвіяло тріумфальне ревіння піших, які з подвоєним запалом кидалися в бій, побачивши підкріплення.
— Живими брати! — репетував з-під заборола шолома командир важко озброєних, із трьома срібними рибами на щиті. — Живими брати мерзотників!
Першою жертвою новоприбулих виявився Шарлей. Щоправда, демерит спритно уникнув удару бойовою сокирою, зіскочивши з сідла, але на землі на нього навалилися піші — зі значною чисельною перевагою. На допомогу йому поспішив Самсон Медок, громлячи все і вся своїм ратищем. Велетень не злякався лицаря, що напирав на нього із сокирою, й садонув лицаревого коня по залізному начільнику, який захищав морду, з такою силою, аж з тріском зламалося ратище. Кінь тонко заіржав і впав на коліна. А вершника стягнув із сідла світловолосий. Вони обидва почали боротися, зчепившись, як два ведмеді.
Рейневан і вибитий із сідла юнак відчайдушно боронилися від решти панцирних, додаючи собі хоробрості диким криком і матюками, закликаючи всіх святих. Але вже не можна було не помітити безнадійності становища. Ніщо не вказувало на те, що нападники у запалі битви не позабували про наказ брати живцем — а якщо навіть і так, то Рейневан однаково вже бачив себе в зашморгу.
Одначе того дня фортуна їм сприяла.
— Бий, в ім'я Господа! Лупи, хто в Бога вірує!
Під тупіт підків і богобійні крики у бій вступили нові сили — ще троє важко озброєних вершників у повному обладунку та в шоломах із заборолами типу хундсгугель, тобто «собача морда». Не виникало сумніву, на чиєму вони боці. Удари довгих мечів одного за другим кидали на закривавлений пісок піших у капалінах. Від могутнього удару похитнувся в сідлі лицар із рибами у гербі. Другий прикрив його щитом, підтримав, схопив коня за віжки, і вони галопом кинулися навтікача. Третій також хотів утікати, але дістав мечем по голові й упав під копита. Найвідважніші з-поміж піших іще намагалися загородитися ратищами, але також один за другим кидали зброю і втікали в ліс.
Тим часом світловолосий могутнім ударом кулака в залізній рукавиці повалив свого супротивника, коли той спробував встати, штовхнув його ногою в плече, а коли той важко сів, став розглядатися, чим би то його лупнути.
— Лови! — крикнув один із важко озброєних. — Лови, Римбаба!
Названий Римбабою світловолосий упіймав на льоту кинутий йому чекан, паскудного вигляду martel de fer[304], з розмаху, аж загуло, садонув противника, який намагався встати, по шолому — раз, другий, третій. Голова противника впала на плече, з-під вм'ятини на блясі кров рясно полилася на авентель[305], комір панцира і нагрудник. Світловолосий, розставивши ноги, став над пораненим і вдарив його ще раз.
— Ісусе Христе! — хекнув він. — Як люблю цю роботу…
Юнак із кирпатим носом захрипів, виплюнув кров. Потім випростався, посміхнувся вимазаним кров'ю ротом і простягнув Рейневанові руку.
— Дякую за допомогу, шляхетний паничу. Клянуся стегновими кістками святого Афродизія, я цього не забуду! Я — Куно фон Віттрам.
— А мене, — світловолосий простягнув правицю Шарлеєві, — нехай чорти в пеклі випатрають, якщо я забуду про вашу допомогу. Я — Пашко Пакославиць Римбаба.
— Збирайтеся, — закомандував один із панцирних, показавши з-під відкритого заборола смагляве обличчя і сині від гладко вибритої щетини щоки. — Римбаба, Віттрам, та ловіть же коней! Та швидше, холера!
— Овва, — Римбаба нахилився і висякався в пальці. — Вони ж утекли.
— Зараз повернуться, — відповів другий із тих, що прибули на допомогу, вказуючи на покинутий щит із трьома рибами у стовпчик. — Чи ви обоє блекоти об'їлися, щоб нападати на подорожніх якраз отут?
Шарлей, погладжуючи свого сивка по храпах, подарував Рейневанові багатозначний, дуже багатозначний погляд.
— Саме тут, — повторив лицар. — У володіннях Зейдліців. Вони того не подарують…
— Не подарують, — підтвердив третій. — На коней, усі!
Дорогою і лісом лунав крик, іржання, тупіт копит. Через папороті та корчі бігли алебардники, дорогою мчали кілька вершників, важко озброєних, і арбалетників.
305
Aventail (фр.) — бармиця, кольчужна пелерина, що захищала шию і нижню частину обличчя. Зазвичай кріпилася до низу шолома, часом вдягалася як капюшон на голову під шолом.