Вежа блазнів

— Мовчу і прикидаюся бельбасом. Pro bono commune.[308]

— Чудово. Рейнмаре, підійди-но ближче. Хочу і тобі дещо сказати.

Рейневан, вже в сідлі, під'їхав, підозрюючи, що його чекає і що він почує. І не помилився.

— Послухай мене уважно, непоправний дурню. Ти становиш для мене смертельну небезпеку вже самим фактом існування. Я не дозволю, щоб ти цю небезпеку збільшував ідіотською поведінкою і вчинками. Я не коментуватиму того факту, що, прагнучи бути шляхетним, ти повівся як кретин, кинувся на допомогу розбійникам і підтримав їх у бою із силами правопорядку. Не буду знущатися, дасть Бог, цей факт чомусь тебе навчив. Але обіцяю: якщо ти ще раз зробиш щось подібне, я кину тебе напризволяще, безповоротно й остаточно. Запам'ятай, осле, зарубай собі на носі, бовдуре: тобі ніхто не прийде на допомогу в біді, бо тільки дурень квапиться допомагати іншим. Якщо хтось кличе на допомогу, потрібно відвернутися спиною і негайно йти звідти геть. Обіцяю: якщо в майбутньому ти хоча б голову повернеш у бік бідняка, дівчини в біді, кривдженої дитини або битого собаки, ми розійдемося. А потім можеш корчити із себе Персеваля на власний страх і ризик.

— Шарлею…

— Мовчи. Пам'ятай, що я тебе попередив. Я не жартую.

* * *

Вони їхали лісовими галявинами, серед трав, що сягали до стремен. Небо на заході, затягнуте рваними перистими хмарами, яріло пасмами пломенистого пурпуру. Темніла стіна гір і чорних борів Шльонської Просіки.

Ноткер фон Вейрах і Вольдан з Осин, які їхали в авангарді, серйозні та зосереджені, співали гімн, час від часу зводячи до неба очі з-під піднятих хундсгуглів. Їхній спів, хоч і неголосний, звучав піднесено і суворо.

Pange lingua gloriosi
Corporis mysterium,
Sanguinisque pretiosi,
Quern in mundi pretium
Fructus ventris generosi
Rex effudit Gentium [309].

Трохи позаду, на такій відстані, щоби не заважати їм власним співом, їхали Тассіло де Тресков і Шарлей. Обоє, далеко не так серйозно, співали любовну баладу.

Sô die bluomen üz dem grase dringent,
same si lachen gegen der spilden sunnen,
in einem meien an dem morgen fruo,
und diu kleinen vogelin wol singent
in ir besten wîse, die si kunnen,
waz wünne mac sich dâ gelîchen zuo [310]?

За співаками їхали кроком Самсон Медок і Рейневан. Самсон прислухався, погойдувався в сідлі і мугикав. Було зрозуміло, що слова міннезангу він знає та що, якби не інкогніто, залюбки приєднався би до хору. Рейневан був поринув у думки про Аделю. Але думки розбігалися, Римбаба і Куно Віттрам, які замикали кавалькаду, безперестанку горлали пияцьких і непристойних пісень. Їхній репертуар справляв враження невичерпного.

Пахло димом і сіном.

Verbum caro, panem verum
verbo carnem efficit;
fitque sanguis Christi merum,
et si sensus deficit,
ad firmandum cor sincerum
sola fides sufficit [311].

Піднесена мелодія і богоугодні вірші Томи Аквінського не могли нікого обманути, видно, лицарів випереджала їхня репутація. Уздрівши кортеж, у паніці розбігалися баби, що збирали хмиз, як сарни, зникали дівчатка-підлітки. Лісоруби утікали з вирубок, а нажахані пастухи залазили під овець. Утік, покинувши возика, дігтяр. Чкурнули, задерши ряси по самі задниці, трійко мандрівних братів-міноритів. Поетичні строфи Вальтера фон дер Фогельвайде не справили на них ані найменшої заспокійливої дії.

Nü wol dan, welt ir die wârheit schouwen,
gen wir zuo des meinen hôhgezîte!
der est mit aller siner krefte komen.
Seht an in und seht an werde frouwen,
wederz dâ daz ander überstrîte:
daz bezzer spil, ob ich daz hân genomen [312].

Самсон Медок підмугикував собі під ніс. «Моя Аделя, — думав Рейневан, — моя Аделя. Таки-так, коли ми нарешті будемо разом, коли скінчиться розлука, буде, як у Вальтера фон дер Фогельвайде, у пісні, яку співають: настане травень. Або як в інших строфах цього ж поета:

Rerum tanta novitas
in solemni vere
et veris auctoritas
jubet nos gaudere [313]…

— Ти щось казав, Рейневане?

— Ні, Самсоне. Я нічого не казав.

— Гм. Але ти видавав якісь дивні звуки.

«Ех, весна, весна… А моя Аделя прекрасніша за весну. Ох, Аделю, Аделю, де ти, моя кохана? Коли ж я нарешті тебе побачу? Поцілую твої губи? Твої груди…

Швидше, уперед, швидше! До Зембиць!

А цікаво, — подумав він раптом, — де зараз і що поробляє Ніколетта Світловолоса?»

Genitori, Genitique
laus et jubilatio,
salus, honor, virtus quoque
sit et benedictio [314]…

Наприкінці кортежу, невидимі за поворотом дороги, дерли горло, полохаючи звірину, Римбаба і Віттрам.

308

Для загального добра (лат.).

309

[Примітка автора] Pange lingua gloriosi… — євхаристичний гімн авторства Томи Аквінського, перша строфа. Нижче переклад: Слав, язику, таємницю Тіла і найдорожчої Крові, яку, як милостей криницю, пролив у час земних днів той, хто матір'ю мав Діву, Цар народів гідний шани.

310

[Примітка автора] So die bluomen üz dem grase dringent — Вальтер фон дер Фогельвайде. У перекладі:

Як коли квіти з трав виникають Мовби сміються до сонця ясного Раннього ранку дня майового, Як коли пташки маленькі співають Щоб найкрасніші, що вміють, співи Які з цим можна розкоші зрівняти?

311

[Примітка автора] Verbum caro… — той самий гімн, що й вище. Четверта строфа. У перекладі: Тож словом втілене тіло Хліб перетворює в тіло своє, Вино є Кров'ю Ісусовою, Марно око це бачити хоче, Тільки віра, Божа мова Переконує в цьому серця.

312

[Примітка автора] Nü wol dan — знову Вальтер. Переклад

Тож дивімось, де правда стане! Ходімо на токи, які май нам приніс, Коли об'явився у всій силі. На нього погляньмо і на вродливих жінок, І котра краща з обох цих речей, І чи не кращу частку мені даровано.

313

[Примітка автора] Rerum tanta novitas… — знову Вальтер фон дер Фогельвайде, але латиною. Переклад мій: Усі речі відроджуються У весняному святі А влада весни Наказує нам тішитися.

314

[Примітка автора] Genitori, Genitoque… — знову Тома Аквінський, той самий гімн «Pange Lingua», останні строфи якого, однак, виділяють як т. зв. «Tantum ergo». Переклад наведеного уривка: Богу-Отцю і Сину несімо шану повсякдень. Хай подає вік віку гімн тріумфу, дяки, шани.