Рейневан зробив глибокий вдих, втомлений поспішно виголошеною промовою. Коні раубрітерів похрапували, подзенькували упряжжю, ліхтарі вихоплювали з мороку страхітливі танцюючі тіні.
— Фон Беляу, — пирснув Фричко Ностіц. — Хай йому біс, виходить, що це, певно, якийсь мій далекий родич.
Вітелоццо Гаетані матюкнувся по-італійськи.
— Їдьмо, — раптом коротко наказав Гайн фон Чірне. — Ти, пане з Беляви, біля мене. Зовсім близько.
«Він навіть не звелів мене обшукати, — подумав Рейневан, рушаючи. — Не перевірив, чи в мене немає захованої зброї. І наказує бути біля нього. Ще одна перевірка. І провокація».
На придорожній вербі гойдався почеплений ліхтар — хитрий трюк, який мав би ввести в оману того, хто їхав слідом, переконати його, що загін знаходиться далеко попереду. Чірне зняв ліхтар, ще раз освітив Рейневана.
— Чесне обличчя, — відзначив він. — Щире, порядне обличчя. Виходить, очам можна довіряти, і цей ось тут ось правду нам каже. Ворог Стерчів, так?
— Так, пане Чірне.
— Рейнмар з Беляви, так?
— Так.
— Зрозуміло. Гей, там, узяти його. Роззброїти, зв'язати. Посторонок на шию. Швидко!
— Пане Чірне… — видушив із себе схоплений міцними руками Рейневан. — Як же так… Як же…
— На тебе є єпископський significavit[331], хлопче, — недбало кинув Гайн фон Чірне. — І нагорода за живого. Тебе, бач, розшукує Інквізиція. Чаклунство чи єресь, мені, зрештою, байдуже. Але поїдеш зв'язаний до Свидниці, до домініканців.
— Пустіть мене… — Рейневан зойкнув, бо мотузки боляче врізалися в суглоби рук. — Прошу, пане Чірне… Адже ви лицар… А я мушу… Я поспішаю… До жінки, яку кохаю!
— Як і всі ми.
— Але ж ви ненавидите моїх ворогів! Стерчів і Аулока!
— Факт, — визнав раубрітер. — Ненавиджу сучих синів. Але я, юначе, не якийсь там дикун. Я — європеєць. Я не дозволяю, щоб у справах мною керували симпатії й антипатії.
— Але… Пане Чірне…
— По конях, панове.
— Пане Чірне… Я…
— Пане Ностіц! — різко перебив Гайн. — Це нібито ваш родич. То зробіть так, щоб він притих.
Рейневан дістав кулаком у вухо так, що з очей посипалися іскри, а голову пригнуло майже до кінської гриви.
Більше він не озивався.
Небо на сході посвітлішало в передчутті світанку. Стало ще холодніше. Зв'язаний Рейневан тремтів, дрижав однаково як від холоду, так і від страху. Ностіц кілька разів мусив втихомирювати його, шарпаючи за мотузку.
— Що ми з ним зробимо? — зненацька запитав Вітелоццо Гаетані. — Будемо тягти із собою через усі гори? Чи ослабимо загін, давши йому ескорт до Свидниці? Га?
— Я ще не знаю, — у голосі Гайна фон Чірне чулося роздратування. — Думаю.
— А чи, — не відступав італієць, — та нагорода аж така велика? І чи за мертвого дають набагато менше?
— Мені йдеться не про нагороду, — огризнувся Чірне, — а про добрі відносини зі Святою Курією. І взагалі, годі теревенити! Я сказав — думаю.
Вони виїхали на тракт, Рейневан зрозумів це зі зміни звуку й ритму стукоту копит по ґрунту. Він здогадувався, що це був гостинець, який вів до Франкенштейна, найбільшого з тутешніх міст. Але він втратив орієнтацію і не міг вгадати, чи вони їдуть у напрямку міста, чи віддаляються від нього. Обіцянка доставити його у Свидницю свідчила якраз про друге, однак визначені на підставі зірок сторони світу могли вказувати на те, що вони їдуть таки до Франкенштейна — скажімо, на нічліг. Він ненадовго перестав докоряти собі власною дурістю і взявся гарячково міркувати, придумуючи, що би то такого викинути і як би то його втекти.
— Х-о-о-о-о! — закричав хтось попереду. — Хо-о-о-о!
Спалахнув ліхтар, вихопивши з мороку кутасті контури возів і силуети вершників.
— Є, — тихо сказав Чірне. — Пунктуально! І там, де домовлено. Люблю таких. Але не завжди варто довіряти очам. Пане Гаетані, залишіться позаду і будьте пильні. Пане Ностіц, пильнуйте родича. Решта за мною. Х-о-о-о-о! Суди!
Ліхтар з протилежного боку затанцював у ритмі кроку коня. Наближалися троє вершників. Один закутаний, мов лялька, у важку широку шубу, що вкривала круп коня, у супроводі двох арбалетників, ідентичних зі стрільцями Чірне, — вбраних у хундсгугелі, залізні коміри та бригантини.