— Figlio di puttana![335]
— Так кажуть, — Шарлей витер клинок листком. — Але що поробиш, мати лише одна.
— Я не хочу псувати вам забаву, — сказав Самсон Медок, з'являючись із туману з трьома кіньми, у тому числі з храпаючим і змиленим Рейневановим гнідком. — Але, може, ми би вже рушали? І, може, галопом?
Молочна пелена розірвалася, туман піднявся, розвіявся в променях сонця, що пробивалося з-за хмар. Занурений у chiaroscuro[336] довгих тіней світ раптом посвітлішав, заблищав, заграв пломенистими барвами. Зовсім як у Джотто. Якщо, звичайно, хтось бачив фрески Джотто.
Заблищали червоною черепицею вежі недалекого Франкенштейна.
— А тепер, — сказав, надивившись, Самсон Медок, — тепер — до Зембиць.
— До Зембиць, — потер руки Рейневан. — Рушаємо до Зембиць. Друзі… Як мені вам віддячити?
— Ми подумаємо про це, — пообіцяв Шарлей. — А наразі… Злізь із коня.
Рейневан послухався. Він знав, чого йому чекати. І не помилився.
— Рейневане з Беляви, — промовив Шарлей сповненим достоїнства та урочистим голосом. — Повторюй за мною: «Я дурень!»
— Я дурень…
— Голосніше!
— Я дурень! — довідувалися Божі створіння, які проживали власне у цих місцях і саме прокидалися: миші-крихітки, ропухи, жерлянки, хом'яки, куріпки, вівсянки й зозулі, ба навіть строкаті мухоловки, ялинові шишкарі й плямисті саламандри.
— Я дурень, — повторював за Шарлеєм Рейневан. — Я патентований дурень, тупак, кретин, ідіот і блазень, який заслуговує, щоб його зачинити в Narrenturm'i! Хоч що би я не придумав, воно виявляється вершиною дурості, хоч що би я не зробив, воно перевищує ці вершини. Урочисто присягаюся, що я виправлюся.
— На щастя для мене, — котилася мокрими лугами ранкова літанія, — на моє зовсім не заслужене щастя, у мене є друзі, які не звикли кидати у біді. У мене є друзі, і я завжди можу розраховувати на них. Тому що дружба…
Сонце піднялося вище і залило золотим світлом поля.
— Дружба — річ велика й прекрасна!
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
Вони були вже так близько до Зембиць, що могли бачити у всій красі імпозантні мури та вежі, що піднімалися з-за порослого лісом пагорба. Навколо світліли стріхи халуп підгороддя, на полях і лугах працювали селяни, над самісінькою землею слався брудний дим: палили бур'яни. Пасовиська були повні овець, луги над ставками аж біліли від гусей. Ішли навантажені кошиками люди, поважно ступали вгодовані воли, торохкотіли вози, наповнені сіном та яриною. Словом, куди не глянь, усюди впадали в око прикмети добробуту.
— Приємний край, — оцінив Самсон Медок. — Працьовита, заможна сторона.
— І правова, — Шарлей показав на шибеницю, що аж вгиналася під вагою повішених. Поруч, на радість воронам, кільканадцять трупів гнили на палях, біліли також кістки на колесах.
— Дійсно! — зареготав демерит. — Видно, що право тут право означає, а справедливість — справедливість.[337]
— Де справедливість?
— Тут, оно.
— А.
— Звідси, — вів своєї Шарлей, — й береться заможність, яку ти, Самсоне, так до речі зауважив. Воістину такі місця варто відвідувати з розумнішою метою, ніж та, яка нас сюди привела. Наприклад, щоб обдурити, обшахрати й обвести навколо пальця когось із добре забезпечених мешканців цієї багатої царини, а це було б неважко, позаяк добробут просто масово плодить бовдурів, фраєрів, простаків і дурнів. А ми їдемо, щоб… Ет, шкода слів…
Рейневан не прокоментував того жоднісіньким словом. Йому не хотілося. Він слухав такі, як цей, тексти протягом уже дуже довгого часу.
Вони виїхали з-за пагорба.
— Ісусе Христе, — відсапнув Рейневан. — Але ж людей насходилося! Що це?
Шарлей притримав коня, піднявся на стременах.
— Турнір, — відгадав він, придивившись. — Це турнір, дорогі панове. Torneamentum. Який сьогодні день? Хтось пам'ятає?
— Восьмий, — порахував на пальцях Самсон. — Mensis Septembris[338], природно.
— О! — Шарлей глянув на нього скоса. — То у вас там, у позасвітті, такий самий календар?
— Загалом, так. — Самсон не відреагував на зачіпку. — Ти питався про дату, я відповів. Хочеш ще чогось? Якихось точніших даних? Сьогодні свято Різдва Діви Марії, Nativitas Mariae.
— А значить, — констатував Шарлей, — турнір відбувається саме з цієї нагоди. Їдьмо, панове!
337
Шарлей цитує хрестоматійний вірш «Молитва» (зі збірки «Польські квіти») польського поета XX століття Юліана Тувіма: