— Aux honneurs! — кричав по-європейськи маршал герольдів, одягнений у жовтий табарт[343] з великим чорним п'ястівським орлом. — Aux honneurs! Laissez les aller![344]
Ясна річ, маршал, старий добрий німецький Marschall, у князя Яна звався по-європейськи Roy d'armes[345], йому допомагали герольди — європейські персеванти[346], а гонитва зі списами через загорожу, старе добре Stechen über Schranken, називалася культурно й по-європейськи: la jouste[347].
Лицарі вклали списи в токи[348] і під тупіт копит пішли один на одного уздовж бар'єра. Один, як випливало з гербів на попоні, що зображували вершину гори над срібно-червоною шахівницею, походив з роду Гобергів. Другий лицар був поляком, про це свідчив герб Єліта на щиті та цап у клейноді модно заґратованого турнірного шолома.
Європейський турнір князя Яна привабив безліч гостей зі Шльонська і з-за кордону. Простір між плотами арени і спеціально обгороджену площу заповнювали фантастично строкаті лицарі і зброєносці, серед них і представники найзнатніших шльонських родів. На щитах, кінських попонах, лентнерах і вапенроках виднілися оленячі роги Біберштайнів, баранячі голови Хаугвіців, золоті клямри Цедліців, турячі голови Цеттріців, шахівниці Боршніців, схрещені ключі Ухтеріців, риби Сейдліців, стріли Больців і дзвінки Куасів. Так, ніби цього було замало, то тут, то там можна було побачити чеські та моравські герби: остереви панів з Липи і Ліхтенбурга, одривуса панів із Краваржа, Дубе і Бехині, сукуватки Міровських, лілії Звольських. Не бракувало й поляків: Староконів, Авданців, Долівів, Ястжембців і Лодзів.
Підтримувані могутніми руками Самсона Медка Рейневан і Шарлей повибиралися на кут, а потім і на дах будки коваля. Звідти Рейневан уважно дослідив уже доволі близько розташовану трибуну. Почав з кінця, від менш значних персон. Це була помилка.
— О Боже, — дуже голосно зітхнув він. — Аделя там! Так, душею клянуся… На трибуні!
— Котра?
— Та, що в зеленій сукні… Під балдахіном… Поруч…
— Поруч із самим князем Яном, — не укрилося від Шарлея. — Справді, красуня. Що ж, Рейнмаре, вітаю, ти маєш смак. А от привітати зі знанням жіночої душі не можу. Підтверджується, ой, підтверджується моя думка, що наша зембицька одіссея від самого початку була невдалим задумом.
— Це не так, — запевнив сам себе Рейневан. — Це не може бути так… Вона… Вона — бранка…
— Чия, давай-но подумаємо? — Шарлей прислонив очі долонею. — Поруч із князем сидить Ян фон Біберштайн, пан на замку Штольц, за Біберштайном — літня пані, якої я не знаю…
— Євфемія, старша сестра князя, — упізнав Рейневан. — За нею… Це що, Болько Волошек?
— Поміщик з Глогувка, син опольського князя. — Шарлей, як завжди, виявляв неабияку обізнаність. — Біля Волошека сидить клодзький староста, пан Пута з Частоловиць з дружиною, Анною з Колдіців. Далі сидять Кіліан Хаугвіц і його дружина Людгарда, далі старий Герман Цеттріц, далі Янко з Хотемиць, пан на замку Ксьонж. Він саме встає й аплодує Гоче Шаффу з Грайфенштайна, з дружиною, здається, біля неї сидить Миколай Цедліц з Альценау, староста отмуховський, біля нього Гунчель Свинка зі Свин, далі хтось із трьома рибами на червоному полі, значить, Зейдліц або Курцбах. А з іншого боку я бачу Отто фон Боршніца, далі когось з Бішофсгаймів, далі бачу Бертольда Апольду, це чашник із Шенау. Далі сидять Лотар Герсдорф і Гартунг фон Клюкс, обидва — лужичани. На нижній лаві сидять, якщо мені не зраджує зір, Борута з Венцемежиць і Секіль Рейхенбах, пан на Цепловодах… Ні, Рейнмаре. Я не бачу нікого, кого можна було би вважати стражником твоєї Аделі.
— Там далі, — пробурчав Рейневан, — сидить Трістрам фон Рахенау. Він родич Стерчів. Як і фон Барут, той, що з туром у гербі. А там… Ох! Псякрев! Не може бути!
Шарлей міцно схопив його за плече, якби не це, Рейневан був би впав з даху.
— Кого ж це ти побачив, — холодно запитав він, — що тебе так ошелешило? Бачу, що твої витріщені очі прилипли до діви зі світлим волоссям. Тієї, до якої саме в цю мить залицяються молодий фон Дона і якийсь польський Равич. Ти її знаєш? Хто вона?
— Ніколетта, — тихо сказав Рейневан. — Ніколетта Світловолоса.