Цілком очевидно, жодний порятунок не надійшов. Раннім ранком четвертого дня його витягли з камери, зв'язали і посадили на коня. Із Зембиць він виїхав через Пачковську браму, під ескортом чотирьох кінних арбалетників, армігера і лицаря у повному обладунку, щит якого прикрашала восьмипромінна зірка Гакеборнів.
— Усі кажуть, — тягнув далі Генріх Гакеборн, — що то було таке твоє нещастя — зайнятися тією французкою. А те, що ти її під себе поклав, стало твоєю згубою.
Рейневан і цього разу не відповів, але не встежив за собою і замислено кивнув головою.
Як тільки зникли з очей міські вежі, Гакеборн, який справляв враження похмурого служаки — такого, що аж гидко, пожвавився, повеселішав і став говірким без жодного на те приводу. На ім'я він мав — як і половина німців — Генріх, і був, як виявилося, родичем впливових Гакеборнів із Пшевоза; лише два роки тому він прибув із Тюрінгії, де їхній рід сповзав дедалі нижче в табелі про ранги на службі ландграфів і, як наслідок, дедалі більше убожів. У Шльонську, де прізвище Гакеборн таки щось значило, лицар Генріх розраховував на службі в Яна Зембицького на пригоду і кар'єру. Пригоди він сподівався від очікуваного з дня на день великого антигуситського хрестового походу, кар'єри — від вигідного мар'яжу. Генріх Гакеборн зізнався Рейневану, що зараз зітхає за прекрасною і сповненою темпераменту Юттою де Апольда, донькою чашника Бертольда Апольди, пана на Шенау. Ютта, на жаль, зізнався далі лицар, не тільки не відповіла взаємністю на його почуття, а й дозволяє собі глузувати з його залицянь. Але це пусте, головне — витривалість, крапля камінь точить.
Рейневан, хоча сердечні перипетії Гакеборна його цікавили набагато менше, ніж торішній сніг, прикидався, начебто слухає, чемно підтакував, бо, врешті-решт, зі своїм ескортом не варто бути неґречним. Коли за якийсь час лицар вичерпав запас тем, якими він переймався, і замовк, Рейневан спробував задрімати, але з цього нічого не вийшло. Перед заплющеними очима постійно поставав мертвий Петерлін на марах або Аделя з литками на плечах князя Яна.
Вони були в Служеєвському лісі, барвистому і повному ароматів після ранкового дощику, коли лицар Генріх порушив мовчанку. Сам, з власної ініціативи, вибалакав Рейневанові мету подорожі: замок Штольц, гніздо впливового пана фон Біберштайна. Рейневан зацікавився й занепокоївся водночас. Він мав намір розпитати у базікала, але не встиг, бо лицар плавно змінив тему і взявся розводитися стосовно Аделі фон Стерча і нікчемної долі, яку приніс Рейневанові роман із нею.
— Усі вважають, — повторив він, — що то було таке твоє нещастя — те, що ти її під себе поклав.
Рейневан не став полемізувати.
— А це ж зовсім не так, — тягнув далі Гакеборн з міною всезнайка. — Навіть навпаки. Є такі, хто до цього додумався. І які знають. Те, що ти беркицьнув французку, врятувало тобі життя.
— Що?
— Князь Ян, — пояснив лицар, — без найменших вагань видав би тебе Стерчам. Рахенау й Барути міцно на нього тиснули. Але що би це означало? Що Аделя бреше, коли відпирається. Що ти її все-таки посував. До тебе доходить? З цих же причин князь не передав тебе кату на розслідування стосовно тих убивств, які ти нібито вчинив. Тому що знав, що на муках ти почнеш забагато говорити про Аделю. Розумієш?
— Трохи.
— Трохи! — розсміявся Гакеборн. — Це «трохи» врятує твою задницю, братику. Замість ешафота або катівні ти їдеш у замок Штольц. Тому що там про любовні перемоги в Аделиній постелі ти зможеш розповідати тільки мурам, а мури тамка грубі! Ну що ж, посидіти трохи посидиш, але збережеш голову та інші члени. У Штольці тебе ніхто не дістане, навіть єпископ, навіть Інквізиція. Біберштайни — могутні вельможі, не бояться нікого, а з ними задиратися ніхто не посміє. Так, так, Рейневане. Тебе врятувало те, що князеві Яну нема як визнати, що ти до нього крутив-вертів його метресу[362]. Коханка, розкішне поле якої доти орав лише законний чоловік, — майже незаймана, а така, яка вже давала іншим коханцям, — розпусниця. Бо якщо в її ложі побував Рейнмар де Беляу, то цілком міг би побувати і будь-хто інший.
— Ти дуже люб'язний. Щиро дякую.
— Не дякуй. Я сказав, що завдяки стрілі Амура ти врятований. Отак на це і дивися.
«Ой, не зовсім, — подумав Рейневан. — Не зовсім».
— Я знаю, про що ти думаєш, — здивував його лицар. — Про те, що мертвяк мовчатиме ще краще? Що в Штольці тебе захочуть отруїти або тишком-нишком скрутити тобі шию? А ось і ні, дурне гадаєш, якщо саме так гадаєш. І хочеш знати чому?