— Саме те, що треба. Там везуть грошву. Ну, то гайда на них.
— А чи це справді, — озвався Шарлей, — ті, кого нам треба?
— Ви, пане Шарлею, — Буко зміряв його поглядом, — як щось ляпнете… Ви б краще сказали, чи ми можемо на вас розраховувати. На вас і на ваших компаньйонів. Допоможете?
— А чи з тої рекуперації, — Шарлей глянув на верхівки сосон, — ми щось матимемо? Як щодо рівної пайки, пане фон Кроссіг?
— Одна на вас трьох.
— Годиться, — демерит не торгувався, але під поглядами Рейневана і Самсона швидко додав:
— Але без зброї.
Буко махнув рукою, після чого відстібнув від сідла сокиру, величезне широке лезо на злегка вигнутому сокирищі. Рейневан побачив, як Ноткер Вейрах перевіряє, чи ланцюговий моргенштерн добре обертається на рукояті.
— Послухайте, comitiva, — сказав Буко. — Хоч це, напевно, переважно шмаркачі, але їх аж двадцять. Тому треба все робити з головою. Тож зробімо так: за гону звідси, я знаю, дорога проходить через місток над потоком…
Буко не помилявся. Дорога справді вела через місток, під яким, у вузькому, але глибокому яру тік схований серед густої вільхи потічок, голосно шумуючи на шипотах[406]. Посвистували вивільги, заповзято довбав дерево дятел.
— Не можу в це повірити, — сказав Рейневан, захований за кущами ялівцю. — Не можу повірити. Я став розбійником. Сиджу в засідці…
— Тихо будь, — пробурмотів Шарлей. — Їдуть.
Буко фон Кроссіг сплюнув у долоню, взяв сокиру, опустив забороло армета.
— Бережись! — прогудів він, ніби з глибини глечика. — Губертик! Ти готовий?
— Готовий, пане.
— Усі знають, що їм робити? Хагенау?
— Знаю, знаю.
На протилежному боці яру серед світлого березняку, що просвічував з-за яворів, замигтіли барви, заблищали обладунки. Долинув спів. «Співають Dum inventus floruit[407], — упізнав Рейневан. — Пісню на слова Петра Блуаського. Ми теж її співали в Празі…»
— Весело їм, собакам, — пробурмотів Тассіло де Тресков.
— Мені також весело, як я когось пограбую, — пробурмотів у відповідь Буко. — Губертику! Готуйся! Рихтуй арбалет!
Пісня затихла — обірвалася зненацька. Біля містка з'явився пахолок у каптурі, тримаючи сулицю поперек сідла. За ним виїхали ще троє, ці були в кольчугах і залізних опахах[408], на головах мали хундсгугелі[409], а за спинами — арбалети. Усі повільно в'їхали на місток. За ними з'явилися два лицарі в латах cap á pied[410], навіть зі списами, застромленими в тримачі біля стремен. Один із них мав на щиті червоний щабель у срібному полі.
— Кауффунг, — знову пробурмотів Тассіло. — Якого чорта?
По містку зацокали підковані копита, на нього в'їхали наступні три лицарі. За ними, запряжена парою присадкуватих коней, в'їхала оббита бордовим сукном крита колебка. Скарбничок, супроводжуваний черговими арбалетниками в хундсгугелях і капалінах[411].
— Чекати, — бурмотів Буко. — Ще… Нехай-но тільки колебка з'їде з містка… Ще… Давай!
Дзенькнула тятива, просичала стріла. Кінь під одним із пікінерів став дибки, з диким іржанням звалився, одночасно поваливши одного зі стрільців.
— Уперед! — гаркнув Буко, зірвавши коня з місця. — На них! Бий!
Рейневан вгамселив коня п'ятами, видерся з ялівцю. За ним кинувся Шарлей.
Перед мостом уже кипів бій — це на ар'єргард кортежу вдарили справа Римбаба і Віттрам, а зліва Вейрах і Вольдан з Осин. Лісом розносилися крики, хропіння та постогнування коней, дзенькіт, брязкіт, гупання заліза об залізо.
Буко фон Кроссіг ударом сокири повалив разом з конем пахолка із сулицею, ударом навідліг розрубав голову арбалетнику, котрий намагався натягнути арбалет. Рейневана, який проскакав біля нього, забризкало кров'ю і мозком. Буко вивернувся у сідлі, піднявся у стременах, могутньо рубонув, сокира розбила наплічник і майже відрубала плече лицареві зі щаблем Кауффунгів на щиті. Поруч промчав на повному скаку Тассіло де Тресков, широким ударом меча скинувши з коня зброєносця в бригантині. Дорогу йому заступив панцирний у блакитно-білому лентнері, вони стялися, дзенькнула сталь.
Рейневан доскочив до колебки. Візник недовірливо дивився на стрілу, що стирчала в нього з пахвини, застромлена по саме оперення. Шарлей нагодився з іншого боку, сильним штурханом збив бідаку з козел.
— Заскакуй! — крикнув Шарлей. — І жени коней!
— Бережися!
Шарлей пірнув під кінську шию, і якби він спізнився хоч на секунду, його прохромив би спис, із яким нападав з містка лицар у повному обладунку з чорно-золотою шахівницею на щиті. Лицар пішов тараном на коня Шарлея, кинув спис і схопився за булаву, яка висіла на темляку, але лупнути нею демерита по тімені не встиг. Ноткер Вейрах, який власне, нагодився, пустивши коня галопом, вперіщив його по саладі моргенштерном, аж загуділо. Лицар похитнувся в сідлі, Вейрах замахнувся і вперіщив його вдруге, по середині наплічника, та ще й із такою силою, що гостряки залізної кулі прохромили бляху, застрягли. Вейрах пустив держак, вихопив меч.