А тим часом, як було сказано, прибули тамплієри. Побудували свої сілезькі замочки, грізні й зубаті мініатюри сирійських краків[65], що зводилися під наглядом людей, обмотаних хустками, і з обличчями темними, як дублена бичача шкура. Не могло бути випадковим, що для розміщення фортець завжди вибирали священні місця древніх культів, які відходили в непам'ять, — як-от Мала Олесниця, Отмент, Рогів, Габендорф, Фішбах, Петервіц, Овесно, Липа, Брацішова Гура, Сребрна Гура, Кальтенштайн. І, звичайно, Сенсенберг.
А потім тамплієрам настав кінець. Справедливо чи ні, сперечатися пізно, але з ними покінчили, всі знають, як це було. Їхні замки забрали собі йоанніти, розтягли поміж собою монастирі, які швидко багатіли, та сілезькі магнати, які швидко виростали. Деякі, попри усю могутність, що дрімала при їхніх витоках, надзвичайно швидко перетворилися на руїни. Руїни, яких уникали, які оминали. Яких боялися.
І не без причини.
Незважаючи на швидкий поступ колонізації, незважаючи на спраглих землі поселенців, що хвилею накотилися із Саксонії і Тюрінгії, Надрейнії і Франконії, гору і замок Сенсенберг і надалі оточувала широка смуга нічийних земель, пустирищ, де ступала нога хіба лише браконьєра чи втікача. Саме від них, браконьєрів і втікачів, уперше почуто розповіді про незвичайних птахів, про моторошних вершників, про вогні, які миготіли у вікнах замку, про дикі співи й люті верески, про страхітливу органну музику, що долинала немовби з-під землі.
Були такі, котрі не вірили. Були й такі, котрих вабив скарб тамплієрів, який начебто все ще лежав десь у підземеллях Сенсенберга. Були просто цікаві та з неспокійною душею.
Такі не поверталися.
Тієї ночі, якби десь коло Сенсенберга опинився якийсь браконьєр, утікач або шукач пригод, гора і замок дали би привід для чергових легенд. З-за обрію насувалася буря, небо раз у раз загоралося сполохами далеких блискавок, настільки далеких, що не чути було навіть гуркоту грому. А чорна на тлі палахкотливого неба брила замку раптом загорілася яскравими очницями вікон.
Була-бо всередині того, що здавалося руїною, величезна, з високим склепінням лицарська зала. Свічники, канделябри і смолоскипи, які горіли в залізних обоймах, освітлювали її, видобували з мороку фрески на голих стінах. Фрески зображували лицарські та релігійні сцени. На величезний круглий стіл, що стояв посередині зали, дивилися Персеваль, котрий стояв навколішки перед Граалем, і Мойсей, який зносив кам'яні скрижалі з гори Синай. Роланд у битві під Альбраккою і святий Боніфацій, що приймав мученицьку смерть від фризійських мечів. Годфрид Бульйонський, що в'їжджав до завойованого Єрусалима. А також Ісус, який удруге падав під вагою хреста. Усі вони дивилися своїми дещо візантійськими очима на стіл і лицарів, які сиділи за ним, — у повних обладунках та в плащах із каптурами.
Крізь відчинене вікно на хвилі вітру влетів великий стінолаз.
Птах зробив коло, відкидаючи примарну тінь на фрески, сів, нашорошивши пір'я, на спинку одного зі стільців. Розкрив дзьоб і заскрекотів, але перш ніж скрекіт стих, на стільці сидів уже не птах, а лицар. У плащі й каптурі, схожий на інших, немов брат-близнюк.
— Adsumus[66], — глухо промовив Стінолаз. — Ми тут, Господи, зібралися в ім'я Твоє. Прийди до нас і будь із нами.
— Adsumus, — в один голос повторили лицарі, що зібралися за столом. — Adsumus! Adsumus!
Відлуння промчалося замком, ніби гуркіт грому, як відгуки далекої битви, як гупання тарана об міську браму. І поволі завмерло поміж темними коридорами.
— Слава Господу, — проказав Стінолаз, коли запанувала тиша. — Наближається день, коли прахом ляжуть усі вороги Його. Горе їм! І тому ми тут!
— Adsumus!
— Провидіння, — Стінолаз підняв голову, а очі його зблиснули відбитим світлом полум'я, — посилає нам, браття мої, чергову нагоду знов поразити ворогів Господа і ще раз покарати недругів віри. Настав час завдати чергового удару! Запам'ятайте, о браття, це ім'я: Рейнмар із Беляви. Рейнмар із Беляви, званий Рейневаном. Послухайте…