— Я можу на ній оженитися, — раптом заявив зарум'янілий від вина Пашко Римбаба. — Я її собі вподобав.
Тассіло і Віттрам пирснули, Вольдан зареготав. Ноткер Вейрах дивився серйозно. Так здавалося.
— Атож, — глузливо сказав він. — Женися, Пашко. Добра річ — з Біберштайнами породичатися.
— Овва! — зригнув Паніко. — А я що, гірший? Худопахолок? Скартабел?[441] Римбаба sum![442] Пакославів син, Пакославів унук. Коли ми у Великопольщі й у Шльонську панами були, Біберштайни в Лужиці ще достоту межи бобрів на болоті сиділи, кору з дерев обгризали і по-людськи ні бе ні ме не казали.[443] Тьху, женюся на ній, і край, раз козі смерть. Тра тільки послати кого на коні до мого родителя. Не можна без вітцівського благословення.
— Буде, — продовжував глузувати Вейрах, — навіть кому вас оженити. Як я чую, пан фон Сагар — духовна особа. Може обвінчати вас хоч зараз. Правда?
Чарівник навіть не глянув на нього, зацікавлений, здавалося, виключно вестфальською кров'янкою.
— Годилося б, — сказав він нарешті, — запитати спочатку основну зацікавлену сторону. Matrimonium inter invitos non contrahitur, одруження вимагає згоди обох нуптурієнтів[444].
— Зацікавлена сторона, — пирснув Вейрах, — мовчить, a qui tacet, consentit, хто мовчить, той згоден. А інших основних можемо й запитати, чому б і ні? Гей, Тассіло? Тобі не кортить женитися? А може, тобі, Куно? Вольдане? А ти, мосьпане Шарлею, чого такий тихий? Як усі, то всі! Хто ще воліє стати, даруйте на слові, нуптурієнтом?
— А може, ви самі? — нахилила голову Формоза фон Кроссіг. — Га? Пане Ноткере? Таж вам, міркую я собі, саме час. Не хочете її за жону? Не вподобали її собі?
— Вподобав, аякже, — хтиво посміхнувся раубрітер. — Але одруження — могила кохання. Тому я за те, щоб її просто-напросто всією громадою виїбати.
— Час, бачу, — Формоза встала, — жінкам з-за столу піти, щоб чоловікам у їхніх чоловічих жартах і забавах не заважати. Ходи, дівко, тобі тут також нічого робити.
Ніколетта слухняно встала, пішла як на страту, горблячись, низько схиливши голову, губи в неї тремтіли, в очах блищали сльози.
«Усе це було тільки про людське око, — подумав Рейневан, стискаючи під столом кулаки. — Уся її сміливість, уся бадьорість, уся рішучість — це все була лише видимість, удавання. Наскільки ж усе-таки слабка, тендітна і недолуга ця стать, наскільки змушена покладатися на нас, чоловіків. Наскільки вона від нас залежна».
— Гуоне, — кинула Формоза від дверей. — Не змушуй довго себе чекати.
— Та я вже зараз піду, — чарівник підвівся. — Втомлений я, занадто виснажила мене ідіотська гонитва лісами, щоб я міг і далі вислуховувати ідіотські розмови. Бажаю товариству спокійної ночі.
Буко фон Кроссіг сплюнув під стіл.
Відхід чорнокнижника і жінок став сигналом до ще гучнішої забави і бурхливішої пиятики. Comitiva голосно зажадала більше вина. Служницям, які підносили напої, було уділено належну частку ляпанців, мацанців, щипків та стусанів, і вони побігли на кухню червоні та в сльозах.
— По ковбасі — напиймося!
— Будьмо!
— Здоров'я!
— Щоб велося!
Пашко Римбаба і Куно Віттрам, обнявшись за плечі, затягли пісню. Вейрах і Тассіло де Тресков приєдналися до них.
Буко фон Кроссіг упивався бридко. З кожною чашею він ставав — хоч це й парадоксально — дедалі тверезішим, від тосту до тосту робився дедалі понурішим, похмурішим і — знову парадоксально — дедалі блідішим. Він сидів, насупившись, стискаючи в долоні свою літургійну чашу і не зводячи з Шарлея примружених очей.
Куно Віттрам лупив по столу кухлем, Ноткер Вейрах — рукояттю мізерикордії. Вольдан з Осин хитав перебинтованою головою, щось бурмотів. Римбаба і де Тресков ревли:
— Хок! Хок!
— Буко, брате! — Пашко заточився, обійняв Буко за шию, намочивши вусами. — П'ю до тебе! Веселімося! Це ж мої, курва, з Біберштайнівною заручини! Вподобав я її! Тож невдовзі, клянуся честю, запрошу до себе на весілля, а там і на хрестини, отоді погуляємо!
441
До 1669 року в Польщі скартабелами (від лат. scartabellatus) називали дрібних лицарів і дрібнопомісних шляхтичів.
445
Meum est propositum… — Вальтер Мап (за іншими даними — Архіпоет). Переклад уривка:
446
[Примітка автора] Bibit hera, bibit herus… — анонім, Carmina Burana, зі збірки під назвою Carmina potoria. Переклад мій:
447
[Примітка автора] Гей, віват, віват, той файний кілочок — «Ложеспів» Францішека Ксаверія Войни, камергера у короля Стася.