Віщунка опустила обведені темними колами очі. Рейневан ковтнув слину.
— Вона, — продовжувала bona femina, — соромиться і не наважується запитати прямо. А трохи ще боїться тебе, посестро, що ти їй очі видряпаєш. А оскільки ніч коротка і шкода часу на біганину навколо кущів, то я запитаю навпростець: як воно з вами? Ти для нього joioza? А він для тебе bachelar? Він вільний, чи ти заявляєш на нього права?
— Він мій, — коротко і без вагання відповіла Ніколетта, чим привела Рейневана в крайнє остовпіння.
— Зрозуміло, — кивнула рудоволоса. — Ну що ж, Елішко, як не маєш те, що хочеш, мусиш хтіти те, що є. Ходімо, пошукаємо для тебе кого-небудь іншого. Бувайте! Веселої забави!
— Це все через мазь, — Ніколетта стиснула йому руку, а голос її був такий, що він аж здригнувся. — Це все через неї. Ти мені пробачиш?
— Бо, може, — не дала вона йому заспокоїтися, — ти її хотів? Ха, та яке там «може», напевне хотів, адже на тебе ця мазь діє так само, як… Знаю, як діє. А я перешкодила, стала на заваді. Я не хотіла, щоб ти дістався їй. Зі звичайнісінької заздрості. Позбавила тебе чогось, нічого не пообіцявши взамін. Чисто тобі собака на сіні.
— Ніколетто…
— Давай-но присядемо тут, — перебила вона, вказавши на невеликий грот у схилі гори. — Досі я не скаржилася, але від усіх цих розваг я ледве тримаюся на ногах.
Вони сіли.
— Боже, — озвалася Ніколетта, — стільки вражень… Подумати тільки, що тоді, після тієї гонитви над Стобравою, коли я розповідала, жодна мені не повірила: ні Ельжбета, ні Анка, ні Каська — жодна не хотіла повірити. А тепер? Коли я розповім про викрадення, про політ під небесами? Про шабаш чарівниць? Мабуть…
Вона кашлянула.
— Мабуть, я взагалі нічого їм не скажу.
— І це слушно, — кивнув він. — Не кажучи вже про неймовірні пригоди, моя персона у твоїй оповіді виглядала би не найкраще. Правда? Від смішного до страшного. І до криміналу. З блазня я перетворився на розбійника…
— Але ж не з власної волі, — тут-таки перебила вона. — І не внаслідок власних вчинків. Кому ж про це знати краще, як не мені? Це ж я вистежила твоїх друзів у Зембицях. І виказала їм, що тебе повезуть у Штольц. Здогадуюся, що було потім, і знаю, що все це — через мене.
— Це все не так просто.
Вони якийсь час сиділи мовчки, вслухаючись у спів, дивлячись на багаття та на постаті, які танцювали навколо них…
— Рейнмаре?
— Що?
— А що це значить — Толедо? Чому вони тебе так називають?
— У Толедо, у Кастилії, — пояснив він, — є знаменита академія магів. Прийнято, принаймні у деяких колах, називати у такий спосіб тих, хто вивчав мистецтво чорнокнижництва в університетах — на відміну від тих, у кого магічні сили природжені, а знання передається з покоління в покоління.
— А ти навчався?
— У Празі. Але досить недовго і доволі поверхово.
— Цього виявилося достатньо, — вона з деяким ваганням торкнулася його долоні, потім стиснула її сміливіше. — Видно, ти старанно вчився. Я не встигла тобі подякувати. Своєю сміливістю, якою я захоплююся, і своїми здібностями ти врятував мене, вберіг… від нещастя. Досі я тільки співчувала тобі, мене приваблювала твоя історія, що немовби зійшла зі сторінок книг Кретьєна де Труа чи Гартмана фон Ауе. Зараз же я захоплююся тобою. Ти хоробрий і мудрий, мій Піднебесний Лицарю Літаючої Дубової Лавочки. Я хочу, щоб ти був моїм лицарем, моїм магічним Толедо. Моїм і тільки моїм. Саме тому, із захланної та егоїстичної заздрості, я не захотіла віддати тебе тій дівчині. Не захотіла поступитися тобою навіть на хвилину.
— Ти, — пробурмотів він зніяковіло, — більше разів рятувала мене. Це я твій боржник. І я теж тобі не дякував. Принаймні не так, як треба. А я клявся собі, що як тільки зустріну тебе, то впаду до твоїх ніг…
— Подякуй же, — вона пригорнулася до нього. — Так, як треба. І впади до моїх ніг. Мені снилося, що ти падаєш до моїх ніг.
— Ніколетто…
— Не так. Інакше.
Вона встала. Від багать долинали сміх і дикий спів.
Вона почала роздягатися, повільно, не поспішаючи, не опускаючи очей, що горіли у темряві. Розстебнула кований сріблом поясок. Зняла розрізану з боків котарді, стягла вовняну тіснушку[459], під якою була тільки тонюсінька біла шеміза[460]. На шемізі вона злегка завагалася. Сигнал був виразний. Він повільно наблизився, ніжно торкнувся її. Сорочка, він упізнав на дотик, була пошита із фламандської тканини, названої за іменем її винахідника — Батиста з Камбре. Винахід пана Батиста неабияк вплинув на розвиток текстильного промислу. І сексу.
458
[Примітка автора] Veni, veni, venias… — анонім, Carmina Burana, зі збірки під назвою Carmina amatoria. Переклад мій:
460
Шеміза (chemise) — від лат. «каміза» (camisia) — нижня сорочка тунікоподібного крою, власне, її англійський різновид. Вузькі довгі рукави шемізи було видно в широких рукавах верхнього одягу, плісирований поділ шемізи також визирав з-під подолу, наприклад, тої ж таки котарді.