— Ах, — відступив Шарлей. — Перепрошую. Розумію. Як я міг забути: noli turbare circulos meos[468].
Старий підняв голову, показав почорнілі зуби.
— Учені?
— Деякою мірою.
— Тоді займіть собі місця біля стовпа. Біля того, який позначено омегою.
Вони зайняли місця і, нагорнувши соломи, вимостили собі лігва під зазначеним стовпом, позначеним нашкрябаною грецькою літерою. Ледве встигли впоратися із завданням, як з'явився брат Транквілій, цього разу в товаристві кількох інших ченців у рясах із подвійним хрестом. Охоронці єрусалимського Гробу Господнього принесли паруючий казан, але пацієнтам вежі дозволили наблизитися до нього з мисками лише після того, як ті хором змовили «Pater noster», «Ave», «Credo», «Confiteor» і «Miserere»[469]. Рейневан ще не підозрював, що це був початок ритуалу, якому він муситиме підкорятися довго. Дуже довго.
— Вежа блазнів, — озвався він, тупо вглядаючись у дно миски, у прилиплі рештки пшоняної каші. — У Франкенштейні?
— У Франкенштейні, — підтвердив Шарлей, длубаючись у зубах соломинкою. — Вежа — при госпісі Святого Георгія, який утримують божогробці з Ниси. Перед міськими стінами, біля Клодзької брами.
— Знаю. Я проходив поблизу. Учора. Здається, вчора… Як ми сюди потрапили? Чому нас узяли за розумово хворих?
— Найімовірніше, — демерит пирснув сміхом, — хтось проаналізував наші останні вчинки. Ні, дорогий Купріяне, я пожартував, аж настільки нам не пощастило. Це не тільки Вежа блазнів, це також… тимчасово… в'язниця Інквізиції. Оскільки карцер тутешніх домініканців зараз на ремонті. У Франкенштейні є дві міські в'язниці, у ратуші та під Кривою вежею, але обидві завжди переповнені. Тому сюди, у Вежу блазнів, саджають заарештованих за наказом Святої Курії.
— Однак цей Транквілій, — не відступав Рейневан, — ставиться до нас як до таких, що несповна розуму.
— Професійна аберація.
— Що із Самсоном?
— Що, що, — відмахнувся Шарлей. — Подивилися на його мармизу — та й відпустили. Іронія, га? Відпустили, бо взяли за ідіота. А нас запхали межи психів. Щиро кажучи, претензій я не маю, звинувачую тільки себе. Їм ішлося про тебе, Купріяне, ні про кого більше, бо тільки про тебе згадував significavit. Мене посадили, бо я чинив опір, роз'юшив пару носів, гм, не буду хвалитися, одначе пара копняків теж влучила туди, куди мала влучити. Якби я повівся спокійно, як Самсон…
— Між нами кажучи, — додав він після довгого тяжкого мовчання, — тільки на нього, Самсона, я й маю надію. Що він що-небудь придумає й організує. Причому швидко. Інакше… Інакше в нас можуть бути неприємності.
— З Інквізицією? А в чому нас обвинуватять?
— Проблема, — голос Шарлея був дуже засмучений, — не в тому, в чому нас обвинуватять. Проблема в тому, в чому ми зізнаємося.
Пояснень Рейневан не потребував, бо знав, про що йдеться. Те, що вони підслухали в цистерціанській грангії, означало смертний вирок, але спочатку — тортури. Про те, що вони підслухали, ніхто не міг дізнатися. Не вимагав пояснень багатозначний погляд, яким демерит вказав на інших пансіонерів Вежі. Рейневанові також було відомо, що в Інквізиції був звичай поміщати серед ув'язнених шпиків і провокаторів. Шарлей, щоправда, обіцяв, що таких він швидко викриє, але порадив обережність і конспірацію і щодо решти, які здавалися порядними. Навіть з ними, зазначив він, не треба бути відвертим. Не треба, заявив, щоб вони що-небудь знали і мали про що говорити.
— Позаяк, — додав він, — людина, розтягнута на «скрипці», говорить. Говорить багато, говорить усе, що знає, говорить, про що тільки можна. Бо поки говорить, доти не припікають.
Рейневан зажурився. Настільки явно, що Шарлей навіть вирішив за необхідне додати йому бадьорості, подружньому ляснувши по спині.
— Вище голову, Купріяне, — утішив він. — За нас іще не взялися.
Рейневан зажурився ще дужче, і Шарлей здався. Він не знав, що Рейневана непокоїть зовсім не те, що на муках він розповість про підслухані в грангії переговори. Що в сто разів сильніше його жахає думка про те, що він зрадить Катажину Біберштайн.
Трохи відпочивши, обидва мешканці квартири «Під Омегою» поробили наступні знайомства. Йшло їм по-різному. Одні пансіонери Вежі блазнів розмовляти не хотіли, інші не могли, перебуваючи в стані, що його доктори празького університету визначали — за школою Салерно — як dementia або debilitas[470]. Ще інші були більш схильні до розмов. Але й вони не надто поспішали повідомляти свої персонали, тому Рейневан подумки дав їм відповідні прізвиська.
469
Молитви: «Отче наш», «Богородице Діво», «Вірую», «Слава Тобі, Господи», «Господи, помилуй».