— Єпископ наловив гуситів, — пояснив Горн. — Здається. Тобто: здається — гуситів, бо те, що наловив, — це поза сумнівом. У нього нібито був список, на підставі якого він і ловив. Я вже казав вам, що у нього — добрі шпигуни?
— Говорили, — кивнув Шарлей. — Отже, Інквізиція зайнята тим, що витягає з цих бранців зізнання. І тому ви гадаєте, що поки що вона не матиме для нас часу.
— Я не гадаю. Я знаю.
Розмова, яка мусила відбутися, відбулася ввечері.
— Горне.
— Слухаю тебе, хлопче, щонайуважніше.
— Собаки, хоч і шкода тварини, у тебе вже немає.
— Важко, — очі Урбана Горна звузилися, — цього не помітити.
Рейневан голосно кашлянув, щоби привернути увагу Шарлея, який неподалік грав із Томою Альфою в шахи, виліплені з глини та хліба.
— Ти не знайдеш тут, — продовжував він, — ні бурелому, ні гуморів, ні флюїдів. Словом, нічого такого, що могло б тебе врятувати від необхідності дати мені відповіді на запитання. Ті самі, які я поставив тобі в Бальбінові, у стайні мого вбитого брата. Ти пам'ятаєш, про що я запитував?
— У мене не буває проблем із пам'яттю.
— Чудово. Отже, з відповідями на запитання, які ти мені винен, у тебе також не буде проблем. Тож я слухаю. Говори, але негайно.
Урбан Горн підклав руки під шию, потягнувся. Потім глянув Рейневанові в очі.
— Дивіться, дивіться, — сказав він, — який жвавий. Але негайно! А коли не негайно, то що? Що зі мною станеться, якщо я не відповім на жодне з твоїх запитань? Виходячи зі слушного загалом припущення, що я нічого тобі не винен? Що тоді? Якщо можна запитати?
— Тоді, — Рейневан поглядом упевнився, що Шарлей слухає, — тебе можуть побити. Причому раніше, ніж ти встигнеш вимовити credo in Deum patrem omnipotentem[491].
Горн якийсь час мовчав, не змінюючи пози і не виймаючи сплетених у пальцях долонь з-під шиї.
— Я вже говорив, — нарешті озвався він, — що не здивувався, коли побачив тебе тут. Ти цілком очевидно знехтував застереженнями і порадами каноніка Беесса, не прислухався й до моїх, а це обов'язково мало для тебе погано закінчитися, — чудо, що ти ще живий. Але ти сидиш, хлопче. Якщо ти досі не допетрав, то постарайся допетрати: ти сидиш у Вежі блазнів. І жадаєш від мене відповідей на запитання, домагаєшся пояснень. Бажаєш знати. А що, якщо можна поцікавитися, ти робитимеш із цим знанням? На що ти розраховуєш? Що тебе випустять звідси, аби урочисто відзначити річницю віднайдення реліквій святого Смарагда? Що тебе звільнить чиясь вимушена покутою доброчинність? Отож ні, Рейнмаре з Беляви. На тебе чекають інквізитор і слідство. А ти знаєш, що таке strappado[492]? Як ти гадаєш, наскільки довго ти витримаєш, коли тебе підтягнуть на вивернутих за спину руках? Спершу підвісивши до щиколоток сорокафунтовий тягар? І коли тобі під пахви підставлять смолоскипи? Га? Скільки, на твою думку, часу мине, перш ніж ти заспіваєш? Я тобі скажу: ти навіть не встигнеш вимовити Veni Sancte Spiritus[493].
— Чому вбили Петерліна? Хто його вбив?
— Ти, хлопче, впертий як баран. Ти не зрозумів, що я тобі сказав? Я тобі нічого не розповім, нічого, що ти міг би вибовкати на муках. Йде дуже серйозна гра, і ставка дуже висока.
— Яка гра? — розкричався Рейневан. — Яка ставка? Я маю десь ваші ігри! Твої секрети вже давно перестали бути секретами, і справа, якій ти служиш, також уже не є секретом. Думаєш, я що, не можу додати два і два? А зрештою, знай, що мені плювати на це. Я маю в сраці змови і релігійні суперечки. Чуєш, Горне? Я не вимагаю, щоб ти виказував спільників, видавав нові тайники, у яких зберігається Йоанн Вікліф Англікус, doctor evangelicus super omnes evangelistas[494]. Але я мушу, чорт забирай, знати, чому, як і від чиєї руки загинув мій брат. І ти мені це скажеш. Навіть якщо мені доведеться це з тебе вибити!
— Ого! Дивіться, який задирака!
— Вставай. Зараз дістанеш по морді.
Горн піднявся. Швидким, спритним рухом, який наводив на думку про рись.
— Спокійно, — просичав він. — Спокійно, молодший пане фон Беляу. Без нервів. Гарячка шкодить вроді. Ти за крок від того, щоб споганіти. І втратити свій відомий уже по всьому Шльонську успіх у заміжніх жінок.
Відхиливши корпус назад, Рейневан сильно вдарив Горна під коліно копняком, який підгледів у Шарлея. Захоплений зненацька Горн упав на коліна. Однак з цього місця Шарлеєва тактика почала підводити. Від удару, який мав переламати йому ніс, Горн ухилився легеньким, але швидким рухом, кулак Рейневана лише ковзнув по його вуху. Горн передпліччям відбив широкий і досить невправний хук зліва, по-рисячому спритно підхопився з колін, відскочив.