Агнєшка Кантнерівна скубала зубками стегенце каплуна, намагаючись уберегти від жиру, що капав із м'яса, модно розрізані рукави сукні. Чоловіки теревенили про те і се. Черга власне випала на одного зі священиків, домініканця Яна Неєдлого з Високого.
— Я є, — просторікував згаданий, — а радше був пріором у Святого Климентія в празькому Старому Місті. Item[70] магістром Карлового університету. Нині, як бачите, я — вигнанець, що живе із чужої ласки та на чужому хлібі. Мій монастир сплюндрували, а в академії, як легко можете здогадатися, мені було не по дорозі з відступниками і паршивцями на кшталт Яна Пршибрама, Кристіяна з Прахатиці і Якуба зі Стршибора, хай їх Господь покарає…
— У нас тут, — вставив Кантнер, ловлячи очима Рейневана, — є один студент із Праги. Scholarus academiae pragensis, artium baccalaureus.[71]
— У такому разі, — очі домініканця блиснули з-над ложки, — я радив би уважно за ним стежити. Я далекий від того, щоб кого-небудь обвинувачувати, але єресь — мов сажа, немов смола. Як лайно! Той, хто крутиться поблизу, не може не забруднитися.
Рейневан швидко опустив голову, відчуваючи, як у нього знову червоніють вуха і кров приливає до щік.
— Де там, — засміявся князь, — нашому схолярові до єресі. Таж він же з порядної родини, на священика і медика в празькому університеті вчиться. Чи так, Рейнмаре?
— З дозволу вашої милості, — Рейневан ковтнув, — я в Празі вже не вчуся. За порадою брата я покинув Каролінум у дев'ятнадцятому році, невдовзі після святих Абдона і Сена… Себто відразу після дефенес… Ну, знаєте коли. Тепер думаю, може, до Кракова по науку спробую… Або до Лейпцига, куди більшість празьких професорів пішли… До Чехії не повернуся. Доки тривають заворушення.
— Заворушення! — з рота збудженого чеха вилетіли і прилипли до ладанки кілька смужок капусти. — Гарне слівце, нічого сказати! Ви тут, у мирній країні, навіть уявити собі не можете, що в Чехії єресь витворяє, ареною яких жахливих речей є ця нещасна країна. Під'юджуваний єретиками, вікліфістами, вальденсами й іншими слугами сатани набрід повернув свою бездумну злість проти віри і церкви. У Чехії знищують Бога і палять Його святині. Убивають слуг Божих!
— Звістки до нас доходять, — підтвердив, облизуючи пальці, Мельхіор Барфусс, вікарій любушського єпископа, — справді страшні. Вірити не хочеться…
— А треба вірити! — ще голосніше крикнув Ян Неєдлий. — Бо жодна звістка не перебільшена!
Пиво з його кухля вихлюпнулося. Агнєшка Кантнерівна мимоволі сахнулася, затуляючись, мов щитом, стегенцем каплуна.
— Хочете приклади? Прошу дуже! Різня ченців у Чеському Броді й Помуці, убиті цистерціанці в Збраславі, Велеграді й Мніховому Градищі, убиті домініканці в Піску, бенедиктинці в Кладрубах і Постолопртах, убиті невинні премонстратки в Хотишові, убиті священики в Чеському Броді і Яромержі, розграбовані та спалені монастирі в Коліні, Мілевську і Златій Коруні, збезчещені вівтарі й образи святих у Бржевнові й Воднянах… А що витворяв Жижка, цей скажений пес, цей антихрист і диявольське поріддя? Кривава різня в Хомутові й Прахатіцах, сорок священиків спалено живцем у Бербуні, спалені монастирі в Сазаві та Вілемові, святотатства, яких не допустив би й турок, жахливі злочини і жорстокість, звірства, побачивши які, здригнувся би й сарацин! О, воістину, Боже, доки ж ти не судитимеш і каратимеш за кров нашу?
Тишу, в якій чути було тільки, як шепоче молитву олесницький капелан, перервав глибокий і дзвінкий голос смагляволицього і широкоплечого лицаря, гостя князя Конрада Кантнера.
— Цього могло б не бути.
— Тобто? — підняв голову домініканець. — Що ви хочете цим сказати, пане?
— Усього цього можна було легко уникнути. Досить було не спалювати Яна Гуса в Констанці.
— Ви, — примружився чех, — уже там, тоді захищали єретика, кричали, протестували, петиції складали, я знаю. А рації не мали ні тоді, ні тепер. Єресь шириться як кукіль, а Святе Письмо наказує бур'яни випалювати вогнем. Папські булли повеляють…