Нагорі гупнули двері, заскрипіли східці, задудніла бочечка, яку котили по сходах.
— Слава Йсу! Трапеза, братіє! Ану, до молитви! А потім з мисочками по рибку!
Прохання про свячену воду, молитву і екзорцизми над лігвом небіжчика брат Транквілій збув дуже багатозначним стенанням плечей і дуже однозначним постукуванням по чолу. Цей факт надзвичайно пожвавив пообідні балачки. Були виведені і висловлені сміливі тези і припущення. За найсміливішими з них сам брат Транквілій був єретиком і дияволопоклонником, бо тільки такий може відмовити віруючим у свяченій воді та духовній розраді. Не звертаючи уваги на те, що Шарлей і Горн сміялися до сліз, Тома Альфа, Бонавентура й Інститор взялися досліджувати тему глибше. До того моменту, коли — на загальне остовпіння — у дискусію не включилася особа, від якої цього очікували найменше, а саме Камедула.
— Свячена вода, — молодий священик уперше дав співв'язням почути свій голос. — Свячена вода ні до чого би вам не придалася. Якщо сюди справді завітав диявол. Проти диявола свячена вода нічого не дає. Я це добре знаю. Бо сам це бачив. За це я тут і сиджу.
Коли затих збуджений гамір і настала тяжка мовчанка, Камедула пояснив сказане.
— Я, треба вам знати, був дияконом у костелі Вознесіння Пресвятої Діви Марії в Немодліні, секретарем велебного Петра Нікіша, декана колегіати. Те, про що я зараз розповім, сталося цього року, feria secunda post festum Laurentii martyris[532]. Близько полудня до церкви зайшов був вельможний пан Фабіан Пфефферкорн, mercator, далекий родич декана. Дуже збуджений, він зажадав, щоби велебний Нікіш чимшвидше висповідав його. Як воно там було, мені говорити не годиться, про сповідь-бо йдеться, та й про покійного, як-не-як, говоримо, a de mortuis aut bene aut nihil [533]. Тому скажу тільки, що вони раптом взялися кричати один на одного при сповідальні. Ба, навіть вирази стали вживати, менше про те, які саме. У результаті велебний не відпустив пану Пфефферкорну гріхів, а пан Пфефферкорн пішов, називаючи велебного дуже негарними словами, та й супроти віри й Церкви римської блюзнив. Коли він проходив повз мене в притворі, крикнув: «Щоб вас, ксьондзи, чорти взяли!» Ото я тоді й подумав: «Ой, пане Пфефферкорн, щоби тільки ти в недобру годину цього не промовив». І отут диявол показався.
— У церкві?
— У притворі, при самому вході. Звідкись згори сплинув. Точніше, злетів, тому що у вигляді птаха. Правду кажу! Але відразу ж прибрав людської подоби. Тримав меч блискучий, достоту як на образі. І тим мечем пана Пфефферкорна просто в лице штрикнув. Просто в лице. Кров забризкала підлогу…
Пан Пфефферкорн, — диякон голосно ковтнув слину, — руками тріпав, ну зовсім як лялька з шопки. А мені, видно, тоді святий Михайло, заступник мій, дав auxilium[534] і відвагу, бо я дістався до кропильниці, набрав в обидві жмені свяченої води і на чорта хлюпнув. І як ви думаєте, що? А от нічого! Стекло з нього, як з гусака. Пекельник очима покліпав, сплюнув, що йому в писок потрапило. І зиркнув на мене. А я… Я, соромно зізнатися, зі страху тоді зімлів. А коли мене браття привели до тями, все вже скінчилося. Диявол згинув-пропав, пан Пфефферкорн лежав мертвий. Без душі, яку Лихий, безсумнівно, поніс до пекла. Та й про мене не забув чорт, помстився. У те, що я бачив, ніхто вірити не хотів. Сказали, що я збожеволів, що мені глузд за розум завернув. А коли я про ту свячену воду розповідав, то звеліли мені мовчати, карою пригрозили, яка очікує за єретицтво і богохульство. Тим часом справа набула розголосу, у самому Вроцлаві нею займалися, на єпископському дворі. І тоді якраз із Вроцлава прийшов наказ мене втихомирити, як божевільного під замок посадити. А я знав, як домініканське in pace виглядає. І що, мав дати себе живим поховати? Утік із Немодліна, в чому був. Але мене схопили біля Генрикова. І сюди запроторили.
— А цього диявола, — озвався в абсолютній тиші Урбан Горн, — ти добре встиг роздивитися? Можеш описати, як він виглядав?
— Високий був, — Камедула знову ковтнув слину. — Сухорлявий… Волосся чорне, довге, до плечей. Ніс — наче дзьоб пташиний, і очі — як у птаха… Проникливі дуже. Посмішка люта. Диявольська.
— Ні рогів? — заволав Бонавентура, явно розчарований. — Ні копит? Ні хвоста не було?
— Не було.
— Е-е-е-е-е! Що ви нам тут розказуєте!
Дискусії про дияволів, диявольщину і диявольські справи тривали з різною інтенсивністю аж до двадцять четвертого листопада. Точніше, аж до часу трапези. До звістки, яку після молитви оголосив пансіонерам брат Транквілій, метр і наглядач вежі.
533
[Примітка автора] De mortuis aut bene aut nihil — «Про мертвих (говорити) або добре, або нічого» (Плутарх).