— Я мушу звідси вибратися, — тихо промовив Рейневан, стоячи наодинці посеред в'язниці. — Мушу звідси вийти. Інакше я погублю Ніколетту Світловолосу, Катажину Біберштайн. Я мушу звідси втекти. І я знаю спосіб.
Шарлей і Горн вислухали план цілком спокійно, дочекалися, не перебиваючи, поки Рейневан скінчив. Тільки після цього Горн розсміявся, покрутив головою і відійшов. Шарлей був серйозний. Можна сказати — смертельно серйозний.
— До того, — сказав він смертельно серйозно, — що в тебе від страху розум помішався, я можу поставитися з розумінням. І зі співчуттям. Але не ображай, хлопче, мого інтелекту.
— На стіні, — терпляче повторив Рейневан, — залишився occultum, залишилися гліфи і сиглі Циркулоса. До того ж, ось, прошу, я маю його амулет, я зумів непомітно його забрати. Циркулос відкрив мені активуюче заклинання, повідомив спосіб кон'юрації, про евокацїї я і сам дещо знаю, навчався цьому… Шанс, визнаю, мізерний, але є. Є! Я не розумію твого скептицизму, Шарлею. Ти сумніваєшся в магії? А Гуон фон Сагар? А Самсон? Адже Самсон…
— Самсон — ошуканець, — обрізав демерит. — Симпатичний, недурний, приємний товариш. Але ошуканець і шарлатан. Як і більшість тих, хто посилається на чари і чаклунство. Зрештою, це не має значення. Рейнмаре, я не сумніваюся в магії. Я бачив достатньо багато, щоб не сумніватися. Тому я сумніваюся не в магії, а в тобі. Я бачив, як ти левітуєш і знаходиш шляхи, бо вже якщо йдеться про літаючу лавку, то на неї тебе посадив, безсумнівно, Гуон фон Сагар, сам ти не полетів би. Але до справжнього заклинача демонів тобі, хлопче, далеко. Ти й сам повинен це знати. Ти сам повинен розуміти, що тобі аж ніяк не допоможуть набазграні кретином ієрогліфи, пентаграми і фокуси-покуси. І цей, змилуйся Боже, амулет, обісраний ярмарковий мотлох. Ти сам повинен це все усвідомлювати. Тому не ображай, повторюю, ні мого, ні свого інтелекту.
— У мене немає виходу, — зціпив зуби Рейневан. — Я мушу спробувати. Для мене це єдиний шанс.
Шарлей знизав плечима і підняв очі д'горі.
Occultum Циркулоса виглядав, Рейневан змушений був це визнати, гірше ніж жалюгідно. Він був брудний, а всі магічні книги вимагали ідеально, просто стерильно чистих святилищ. Гоетичне коло на стіні було накреслене не зовсім рівно, а правила Sacra Goetia підкреслювали, що точність креслення має велике значення. Щодо правильності вписаних у Коло заклинань Рейневан теж був не зовсім упевнений.
Сам церемоніал евокації довелося здійснювати не опівночі, як веліли гримуари, а на світанку, бо опівнічна темрява робила неможливою будь-яку діяльність у вежі. Не могло бути й мови про передбачені ритуалом чорні свічки — як і про свічки будь-якого іншого кольору. Зі зрозумілих причин божевільним у Вежі блазнів не давали свічок, каганців, ламп ані будь-яких інших можливостей викликати пожежу.
«У принципі, — гірко подумав він, беручись до справи, — я дотримуюся букви гримуарів тільки в одному: маг, який бажає евокувати або інвокувати, повинен виконувати умову тривалого утримання від статевих контактів. А я вже півтора місяця є в цьому сенсі цілковитим, хоч і не добровільним, абстинентом».
Шарлей і Горн дивилися на нього здалеку, зберігаючи мовчання. Тихо був і Тома Альфа — головним чином тому, що йому пригрозили натовкти пику, якщо він будь-яким чином порушить тишу.
Рейневан закінчив упорядковувати occultum, накреслив навколо себе магічне коло. Відкашлявся, розкинув руки.
— Ермітес! — співучо почав він, вдивляючись у гліфи Гоетичного Кола. — Понкор! Паґор! Анітор!
Горн стиха пирснув. Шарлей тільки зітхнув.
— Аґлон, Вайхеон, Стимуламатон! Езфарес, Оліарам, Іріон! Мерсільде! Ти, погляд якого пронизує безодні! Те adoro, et te invoco![545]
Нічого не відбувалося.
— Еситіон, Еріон, Онера! Мозм, Сотер, Геломі!
Рейневан облизнув запечені губи. У тому місці, де ще покійний Циркулос тричі повторив напис: VENI, MERSILDE[546], він поклав амулет зі змією, рибою і вписаним у трикутник сонцем.
— Острата, — почав він активуюче заклинання. — Терпанду! Ермас, — повторював він, кланяючись і модулюючи голос відповідно до вказівок «Лемегетона», «Малого Ключа Соломона». — Перікатур! Белеурос!
Шарлей вилаявся, привертаючи цим самим його увагу. Сам ледве вірячи власним очам, Рейневан побачив, як нашкрябані цеглою написи в колі починають світитися фосфоричним світлом.
— Печаттю Басдатеї! Мерсільде! Ти, погляд якого пронизує безодні! Прибудь! Забаот! Есцверхіе! Астрахіос, Асах, Асарка!