— Як було, так було, — відповів, помовчавши, демерит. — А було це сім років тому. Тебе, може, це здивує, але деякі люди вміють учитися на помилках і робити висновки.
— На початку нашого знайомства, — сказав Рейневан, — так давно, що здається, ніби минули століття, ти, як я пригадую, почастував мене такою сентенцією: «Творець створив нас за своїми образом і подобою, але подбав про індивідуальні риси». Я, Шарлею, не перекреслюю минулого і не забуваю про нього. Я повернуся до Шльонська і зведу порахунки. Зведу всі порахунки і розплачуся з усіма боргами, з відповідним відсотком. А з Градця-Кралове до Шльонська ближче, ніж з Буди…
— І тобі сподобалося, — перебив його Шарлей, — те, у який спосіб зводить свої порахунки градецький пробощ Амброж? Чи я не мав рації, Самсоне, що це неофіт?
— Не зовсім, — Самсон підійшов так тихо, що Рейневан не помітив його і не почув. — Не зовсім, Шарлею. Тут йдеться про інше. Про панну Катажину Біберштайн. Наш Рейневан, здається, знову закохався.
Перш ніж засірів морозний світанок, відбулися прощання.
— Бувай, Рейнмаре, — потиснув Рейневанові руку Урбан Горн. — Я зникаю. І так уже надто багато людей бачили моє обличчя, а це в моїй професії небезпечна річ. А я ж бо збираюся і далі нею займатися.
— Вроцлавський єпископ уже знає про тебе, — попередив Рейневан. — Думаю, що знають і ті чорні вершники, які кричать «Adsumus».
— Доведеться затаїтися і перечекати. Серед доброзичливих людей. Спочатку я поїду до Глогувка. А потім у Польщу.
— У Польщі небезпечно. Я тобі розказав, що ми підслухали в Дембовці. Єпископ Збігнев Олесницький…
— Польща, — перебив Горн, — це не тільки Олесницький. Навпаки, Польща — це дуже незначною мірою Олесницький, Ласкаж чи Ельґот. Польща, мій хлопче, це… Це інші… Європа, хлопче, незабаром зміниться. І якраз через Польщу. Бувай, хлопче.
— Ми, напевно, ще зустрінемося. Ти, наскільки я тебе знаю, повернешся у Шльонськ. І я туди повернуся. У мене там ще є кілька справ, які треба вирішити.
— Хтозна, може, вирішимо їх разом. При якійсь оказії. Але щоби так могло статися, прислухайся, будь ласка, до доброї поради, Рейнмаре з Беляви: не викликай демонів. Не берися більше за це.
— Не буду.
— І друга порада: якщо ти всерйоз думаєш про майбутню співпрацю при вирішенні наших справ, то повправляйся з мечем. З кинджалом. І з арбалетом.
— Повправляюся. Бувай, Горне.
— Бувайте, паничу, — підійшов Тибальд Раабе. — І мені вже час. Треба працювати для нашої справи.
— Бережи себе.
— А як же без цього?
Хоча Рейневан і справді був готовий стати пліч-о-пліч з гуситами зі зброєю в руках, йому це не судилося. Амброж категорично зажадав, щоб вони із Шарлеєм під час штурму Барда були при ньому, при його штабі. Тому Рейневан і Шарлей, за якими пильно стежив ескорт, залишалися при штабі, тоді як гуситська армія у снігопад переправилася через Нису й у зразковому порядку стала перед містом. З північного боку в небо вже здіймалися дими: у рамках диверсійної операції кіннотники Бразди і Храстицького вже встигли підпалити млин і халупи підгороддя.
Бардо підготувалося до оборони, на стінах було повно озброєних, розмахували штандартами, кричали. Голосно били дзвони обох церков, чеської і німецької.
А перед стінами в чорних колах попелищ стояли дев'ять обсмалених паль. Вітер доносив кислий сморід горілого.
— Гусити, — пояснив котрийсь із селян-доносителів, яких уже кільканадцятеро послужливо супроводжували армію Амброжа. — Гусити, впіймані чехи, бегарди й один жид. Для постраху. Як тільки вони, вельможний пане, вивідали, що ви йдете, то всіх повитягали з льоху і попалили. Єретикам… Себто, даруйте… Вам… Для постраху та на зневагу.
Амброж кивнув головою. Не сказав ані слова. Лице його було скам'яніле.
Гусити швидко і справно зайняли позиції. Піхота встановила і підперла щити і загорожі. Приготувалася й артилерія. Зі стін кричали й обсипали їх прокльонами, час від часу гриміли постріли, часом сипалися арбалетні стріли.
Каркали і металися по небу налякані ворони, шугали розгублені галки.
Амброж піднявся на віз.
— Праведні християни! — закричав він. — Правовірні чехи!
Армія затихла. Амброж дочекався абсолютної тиші.
— Я побачив, — гаркнув він, вказуючи на обвуглені палі й попелища багать, — під жертівником душі побитих за Боже Слово, і за свідчення, яке вони мали. І кликнули вони гучним голосом, кажучи: «Аж доки, Владико святий та правдивий, не будеш судити, і не мститимеш тим, хто живе на землі, за кров нашу?»[559]