Выбрать главу

— І бачив я ангела, що на сонці стояв! І він гучним голосом кликнув, кажучи до всіх птахів, що серед неба літали: «Ходіть, і зберіться на велику Божу вечерю, щоб ви їли тіла царів, і тіла тисячників, і тіла сильних, і тіла коней і тих, хто сидить на них»! І побачив я Звіра![560]

Зі стін почувся галас, полетіли прокльони і матюки. Амброж підняв руку.

— Ось, — крикнув він, — птахи Божі над нами, які вказують дорогу! А он там, перед вами, — Звір! Он Вавилон, що напився крові мучеників! Он ославлене забобоном гніздо гріха і зла, укриття слуг антихриста!

— На них! — заволав хтось з юрби воїнів. — Сме-е-е-ерть!

— Бо ось наступає, — ревів Амброж, — той день, що палає, як піч, і стануть всі пишні та кожен, хто чинить безбожне, соломою, і спалить їх день той, який наступає, говорить Господь Саваоф, який не позоставить їм кореня, ані галузки.[561]

— Па-а-али-и-ити їх! Сме-е-е-ерть! Бий! Убивай! Гир на них![562]

Амброж здійняв руки до неба, юрба відразу притихла.

— Чекає нас справа Божа, — закричав він. — Справа, до якої треба братися з чистим серцем, помолившись! На коліна, вірні християни! Помолімося!

Армія з брязкотом і скреготом стала на коліна за стіною зі щитів і загорож.

— Otče náš, — почав голосно Амброж, — jenž jsi na nebesích, bud' posvĕčeno tvé jméno…[563]

— Přijd' tve království! — в один голос гучно гримнуло військо, ставши навколішки. — Staň se tvá vůle! Jako v nebi, tak і na zemi![564]

Амброж рук не складав і голови не опускав. Він дивився на стіни Барда, і в його погляді палала ненависть. Його зуби були вишкірені, на губах біліла піна.

— І прости нам, — кричав він, — борги наші! Як і ми прощаємо…

Хтось із тих, хто стояв на колінах у першому ряду, замість того, щоб прощати, випалив у бік мурів з пищалі. Зі стін відповіли, зубці затягло димом, кулі й арбалетні стріли засвистіли і градом забарабанили по щитах.

— І не введи, — ревіння гуситів було гучнішим за гуркіт пострілів, — нас у спокусу!

— Ale vysvobod' nás od zlého![565]

— Амінь! — заревів Амброж. — Амінь! А тепер уперед, правовірні чехи! Vpřed, boží bojovnicí![566] Смерть прислужникам антихриста! Убивай папістів!

— Гир на них!

Плюнули вогнем і свинцем гуфниці й тарасниці[567], гримнули гаківниці[568], просвистіли стріли — і ця смертельна злива просто змела оборонців зі стін. Другий залп, цього разу запалювальних ядер, звалився на дахи будинків, ніби вогняні птахи. З-за піднятої загорожі вдарила гармата, затягнувши все підворіття густим смердючим димом. Ворота не встояли проти п'ятдесятифунтового кам'яного ядра, розлетілися на друзки. У пролом рвонулися атакуючі. Інші, немов мурашки, лізли на стіни по остеревах. Вирок смерті місту Бардо було винесено за кілька хвилин. Тільки його виконання трохи затяглося. Але ненадовго.

— Гир на них! Убива-а-а-ай!

Дикий крик, виття, вереск, від якого волосся ставало дуба.

Бардо вмирало. Вмирало під бамкання своїх дзвонів. Дзвони Барда, ще кілька хвилин тому голосні, як сполох, ще хвилину тому горді, як заклик до зброї, стали розпачливими, як волання про допомогу. І нарешті перетворилися на спазматичний, хаотичний, тремтливий стогін умираючого. І, немов умираючий, вони затихали, давилися смертю, догоряли. Нарешті остаточно замовкли, стихли. І майже тієї ж миті обидві дзвіниці затяглися димом, почорніли на тлі полум'я. Полум'я, що рвалося в небо, можна сказати, — відлітаюча душа міста, яке померло.

Бо місто Бардо — померло. Нестримна пожежа була вже тільки похоронним вогнищем. А крики убієнних — епітафією.

* * *

Незабаром з міста вийшла вервичка втікачів — жінок, дітей і тих, кому гусити дозволили вийти. Втікачів уважно перевіряли селяни-доносителі. Раз у раз кого-небудь упізнавали. Витягували. І чинили над ними розправу.

На очах у Рейневана селянка в опанчі вказала гуситам на молодого чоловіка. Його витягли, а коли зірвали каптур, то модно підстрижена чуприна зрадила, що він лицар. Селянка сказала щось Амброжу і Глушічці. Глушічка віддав короткий наказ. Ціпи піднялися й опустилися. Лицар звалився на землю, лежачого закололи вилами і сулицями.

Селянка зняла каптур, відкривши товсту світлу косу. І пішла. Накульгуючи. Накульгуючи настільки характерно, що Рейневан зумів визначити уроджений вивих стегна. На прощання вона послала йому багатозначний погляд. Упізнала його.

вернуться

560

Об'явлення св. Івана Богослова, 19; 17–19.

вернуться

561

Книга пророка Молахії, 4; 1.

вернуться

562

Гир — у чеській мові (і в українських діалектах) є відповідником спонукального вигуку «ату».

вернуться

563

«Отче наш, іже єси на небесах, нехай святиться ім'я Твоє…» (чеськ.).

вернуться

564

«Нехай прийде царствіє Твоє… Нехай буде воля твоя як на небі, так і на землі…» (чеськ.).

вернуться

565

«..Ллє визволи нас від лукавого…» (чеськ.).

вернуться

566

Вперед, Божі воїни! (чеськ.).

вернуться

567

Слово «тарасниця» походить від «тарасу» (тераси) — підвищення, збитого з дощок, на якому нерухомо змонтовані лафет і ствол. Гусити застосовували легкі тарасниці (2 м завдовжки, калібром бл. 25–30 мм), розміщуючи їх не на стінах укріплень, а на своїх возах, і отримуючи в такий спосіб пересувну артилерію. Тарасниці стріляли на віддаль бл. 300 м свинцевими кулями.

вернуться

568

Гаківниці — важкі рушниці, важили до 10 кг і мали велику силу віддачі, отже, щоби вистрелити. Їх треба було на щось сперти; під дулом біля верхнього кінця містився гак, яким зброю спирали на мур, звідси й назва. Гусити спирали гаківниці на вози.