— Не так воно просто, — Рейневан густо спалахнув, аж йому побагряніли лиця. — Що ж їй з того, якщо мене схоплять і уб'ють? Про себе самого я вже й не згадую. Але спосіб я знайду, не бійтеся. Хоч би й переодягнувшись, як Трістан. Любов завжди переможе. Amor vincit omnia.[81]
Завіша знову звівся в сідлі й перднув. Важко було оцінити, чи це був коментар, чи тільки капуста.
— Єдина з цього диспуту користь, — сказав він, — що ми побалакали, бо тоскно було їхати мовчки, з похнюпленим носом. Балакаймо далі, юний пане сілезцю. На якусь відсторонену тему.
— А чому, — наважився за якийсь час Рейневан, — ви цим шляхом їдете? Хіба не ближче з Кракова на Мораву через Ратибор? І Опавсько?
— Може, й ближче, — погодився Завіша. — Але я, бач, ратиборців терпіти не можу. Недавно померлий князь Ян, царство йому небесне, був неабиякий сучий син. Він підіслав убивць до Пшемека, сина цешинського князя Ношака, а я і Ношака знав, і Пшемек був мені другом. Так що ратиборською гостинністю я ані колись не користувався, ані тепер не буду, бо синулько Янів, Міколаєк, кажуть, доблесно ступає слідами батька. Крім того, я зробив гак, бо було про що з Кантнером поговорити в Олесниці, я вирішив повторити йому те, що сказав про нього Ягайло. До того ж дорога через Нижній Шльонськ зазвичай багата на атракції. Хоч бачу тепер, що така її слава трохи перебільшена.
— А! — зметикував Рейневан. — От чому ви в повному обладунку їдете! І на бойовому коні! Бійки шукаєте? Я вгадав?
— Вгадав, — спокійно визнав Завіша Чорний. — Казали, у вас тут аж кишить раубрітерами[82].
— Не тут. Тут безпечно. Тому-то так людно.
Справді, на брак товариства нарікати вони не могли. Самі, щоправда, вони не наздогнали нікого, і їх ніхто не обганяв, зате в протилежному напрямку, із Бжега до Олесниці, рух був жвавий. Вони розминулися вже з кількома купцями на тяжко завантажених возах, які залишали за собою глибокі колії, під ескортом кільканадцяти озброєних людей із винятково бандитськими пиками. Проминули пішу колону нав'ючених баклагами дігтярів, про наближення яких заздалегідь стало відомо з різкого запаху дьогтю. Розминулися з групкою кінних хрестоносців із Зіркою, пройшли повз молодого йоанніта з личком херувима, що подорожував зі зброєносцем, минули погоничів, які гнали волів, а також п'ятьох підозрілих на вигляд пілігримів, котрі, хоч вони цілком ґречно запитали дороги на Ченстохову, в очах Рейневана підозрілими бути не перестали. Розминулися з голіардами, які їхали на драбинястому возі, веселими і не зовсім тверезими голосами горланячи «In cratere meo»[83], пісню, складену на слова Гуго Орлеанського. А тепер оце — лицаря з жінкою і невеликим почтом. Лицар був у розкішному баварському обладунку, а здиблений двохвостий лев на щиті засвідчував належність до великого роду Унругів. Лицар — це було видно — вмить розпізнав герб Завіші, відтак привітав його поклоном, але таким гордовитим, щоб було зрозуміло, що не гірші Унруги за Сулимців. Одягнена у світло-фіолетову сукню супутниця лицаря їхала по-дамському на гарній каро-гнідій кобилиці і не мала — о диво! — жодного головного убору, вітер вільно грався її золотим волоссям. Проїжджаючи повз них, жінка підняла голову, злегка усміхнулася й подарувала Рейневанові, який вирячився на неї, такий зелений і промовистий погляд, що юнак аж затремтів.
— Ой-ой, — сказав Завіша, коли ті вже від'їхали. — Не помреш ти, хлопче, своєю смертю.
І перднув. Із силою бомбарди середнього калібру.
— Щоб довести, — сказав Рейневан, — що я на вас за ваші кпини й шпильки зовсім не ображаюся, я вилікую вас від цих здуттів і газів.
— Цікаво, як це.
— Побачите. Хай-но лише трапиться пастух.
Пастух трапився досить навіть швидко, але, вздрівши, як до нього з тракту звертають вершники, кинувся у паніці втікати, упірнув у хащі й зник, немов якийсь сон золотий. Залишилися тільки бекаючі вівці.
— Треба було, — розважив, стаючи на стременах, Завіша, — хитрістю його брати, із засідки. Бо тепер його вже по цих вертепах не наздоженемо. Пастуха ніби вітром здуло, і, судячи зі швидкості, він уже встиг відгородитися від нас Одрою.
— Або й Нисою, — додав Войцех, зброєносець лицаря, доводячи свою дотепність і знання географії.