У Празі ж переворот, як Сатурн, пожирав власних дітей, а табір протистояв табору. Яна з Желіва, обезглавленого в понеділок після Поминальної неділі 1422 року, вже у травні того ж таки року оплакували по всіх костелах як мученика. І Злата Прага бундючно протиставила себе Таборові, але отут і найшла коса на камінь. Себто на Яна Жижку, великого войовника. Року Божого 1422, на другий день після червневих нон[17], під Малешовом, над річкою Богинкою, страшно провчив Жижка пражан. Багато, ой багато було у Празі по тій битві вдів і сиріт.
Хтозна, може, саме через тії сирітські сльози й сталося так, що лише трохи по тому, у середу перед Гавелом[18], помер у Пршибиславі, що під моравським кордоном, Ян Жижка із Троцнова, а пізніше із Чаші. А поховали його у Градці-Кралове, там він і лежить. І так як перше одні плакали через нього, то тепер інші плакали за ним. Що їх осиротив. Тому й назвали себе Сирітками…
Але ви ж бо всі це пам'ятаєте. Бо це ж іще зовсім недавні часи. А такими здаються… історичними.
А от чи знаєте ви, достойні панове, по чому впізнати, що час історичний? Та по тому, що діється всього дуже багато і стається все дуже швидко.
От і тоді діялося всього дуже багато і ставалося все дуже швидко.
Кінця світу, як уже говорилося, не було. Хоча багато що вказувало на те, що настане. Бо ж настали — достоту як мовилось у пророцтвах — великі війни і великі лиха для християнського люду, й багато мужів загинуло. Здавалося, сам Бог хоче, щоби перед настанням нового ладу було дощенту знищено старий. Здавалося, що наближається Апокаліпсис. Що Десятирогий Звір виходить із Безодні. Що страхітливих Чотирьох Вершників уже явлено в димах пожеж і на политих кров'ю полях. Що ось-ось прогримлять труби і буде зламано печаті. Що проллється небесний вогонь. Що впаде Зоря Полин на третю частину рік і на джерела вод. Що чоловік уже знетямлений, коли слід ноги другого на згарищі побачить, відбиток той зі сльозами на очах цілуватиме.
Страшно бувало не раз настільки, що аж, хай вельможне панство вибачає, дупа терпла.
Лютий то був час. Недобрий. І якщо панове бажають, я про нього розповім. Так просто, аби нудьгу розігнати, поки не припиниться сльота, яка нас тут, у корчмі, тримає.
Розповім, якщо бажаєте, про ті часи. Про людей, котрі тоді жили, та й про таких, які тоді жили, але аж ніяк людьми не були. Розповім про те, як одні і другі боролися з тим, що їм ті часи принесли. З долею. І з самими собою.
Починається ця історія любо і приємно, туманно і зворушливо — ніжним і сентиментальним коханням. Але нехай вас це, любе панство, не вводить в оману.
Нехай це не вводить в оману.
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Крізь відчинене вікно кімнатчини, на тлі темного ще після недавньої грози неба, було видно три вежі: ратуші — найближчу, далі струнку вежу костелу святого Йоанна Євангеліста, що виблискувала на сонці новенькою червоною черепицею, а за нею круглий донжон княжого замку. Круг вежі костелу шугали ластівки, переполохані нещодавнім калатанням дзвонів. Дзвони вмовкли вже добрих кілька хвилин тому, але перенасичене озоном повітря, здавалося, усе ще дрижало від їхнього звуку.
Дзвони зовсім недавно били й на вежах костелів Пресвятої Діви Марії та Божого Тіла. Але цих дзвіниць не було видно з віконця кімнатки в піддашші дерев'яного будинку, приліпленого, мов ластів'яче гніздо, до комплексу притулку та монастиря отців-августиніян.
Був час сексти[20]. Ченці якраз розпочали Deus in auditorium[21]. А Рейнмар із Беляви, якого друзі називали Рейневаном, поцілував спітніле зап'ястя Аделі фон Стерча, вивільнився з її обіймів і, важко дихаючи, приліг збоку на гарячій від кохання постелі.
21
Deus in auditorium meum intende, Domine ad adiuvandum me festina — «Поспіши, Боже, збавити мене. Господи, поспіши на допомогу мені» (лат.) — католицька молитва.