Але шукати винних не мало сенсу, і Рейневан знав про це аж надто добре. Треба було розумно оцінити ситуацію, що склалася, прийняти рішення і діяти відповідно до нього. Він зліз з коня, сперся на покутний хрест і почав посилено розмірковувати.
Замість того, щоби через три години їзди бути вже де-небудь на півдорозі до Берутова, він цілий ранок їздив колами й усе ще був там, звідкіля й виїхав, себто поблизу Бжега, та ще й не далі, ніж за милю від міста[98].
«А може, — подумав він, — може, мене провадила доля? Може, вона дала мені знак? Може, варто усе-таки скористатися з того, що я так близько, і податися до міста, в дружню лікарню Святого Духа, і там попросити допомоги? Чи краще не втрачати часу і, відповідно до первісного плану, їхати просто в Берутів, у Ліготу, до Аделі?».
«Міста треба остерігатися», — вирішив він, добре поміркувавши. Його добрі, ба навіть дружні зв'язки з бжегськими святодухівцями були відомі всім, а значить, і Стерчам. Крім того, через Бжег проходив шлях до йоаннітської командорії в Малій Олесниці — місця, в якому його хотів ізолювати князь Конрад Кантнер. При тому, що наміри князя були в принципі добрі, при тому, що, з іншого боку, Рейневан абсолютно не мав бажання провести кілька років на покуті в йоаннітів, — хто-небудь з почту Кантнера міг проговоритися або поласитися на гроші, а значить, тоді зовсім не можна було виключати того, що Стерчі зачаїлися біля бжегських рогаток.
«Значить, Аделя, — подумав він, — йду до Аделі. Виручати Аделю. Як Трістан до Ізольди, як Ланселот до Гіневри, як Гарет до Ліонесси, як Гінглен до Есмеральди, як Пальмерін до Полінарди, як Медоро до Анжеліки. Словом, усе це трохи немудро і трохи ризиковано, мало того, трохи по-божевільному, просто левові в пащу. Але, по-перше, цим я можу збити з пантелику переслідувачів, цього вони можуть не сподіватися. По-друге, Аделя в біді, чекає і, мабуть, тужить, а я не можу допустити, щоб вона чекала».
Рейневан аж просвітлів, а разом з ним, немов після доторку чарівної палички Мерліна, почало розпромінюватися й небо. Усе ще було туманно і волого, але вже відчувалося сонце, уже щось там угорі помалу прояснялося, а всюдисуща сірість почала набувати барв. Птахи, які досі понуро мовчали, почали несміливо озиватися, аж доки врешті-решт не розщебеталися остаточно. Краплини на павутинках срібно виблискували. А кілька шляхів, котрі відходили від роздоріжжя, потопаючи в ранковому тумані, здавалися якимись казково-неземними.
А на те, щоби не піддатися омані, теж існував спосіб. Сердячись на себе за те, що був надто самовпевненим і не подумав про це раніше, Рейневан розгорнув ногою бур'яни, якими поросло підніжжя хреста, а тоді пройшовся узбіччям дороги. Швидко і легко знайшов те, що шукав. Перистий луговий кмин, всіяну рожевими квіточками зубчатку, молочай. Очистив стебла від листків, склав їх разом. Трохи часу пішло на те, щоби згадати, як та на які пальці накручувати стеблини, як переплести, як зробити nodus, вузол. Та ще — як звучить заклинання.
Один зі шляхів, що відбігали від розпуття, невдовзі став яснішим, симпатичнішим, немовби запрошував. Цікаво, що без допомоги нав'язу Рейневан ніколи не припустив би, що саме ця дорога і є тією, потрібною йому. Але Рейневан знав, що нав'язи не обманюють.
Він проїхав десь уже зо три отченаші, коли почув гавкіт собаки й голосне, збуджене ґелґотання гусей. Незабаром його ніздрі приємно залоскотав запах диму. Диму коптильні, в якій, поза будь-яким сумнівом, висіло щось дуже привабливе. Може, шинка. Може, грудинка. А може, гусячий полоть. Рейневан так завзято внюхувався в цей запах, що забув про світ божий, тож, не помітивши навіть, як і коли, в'їхав за огорожу і опинився на подвір'ї придорожньої корчми.
98
[Примітка автора] «…не далі, ніж за милю від міста…» — у всій книзі слово «миля» означає старопольську милю, що її вживають, наприклад, Длугош і Янек з Чарнова, і яка дорівнює приблизно теперішнім семи кілометрам з невеликим гаком.