На додачу до всього з правого, високого берега Стобрави раптом долинули посвисти, іржання, прокльони, які викрикував знайомий голос Кунца Аулока на прізвисько Киріелейсон. Рейневан затягнув коня в щонайгустіші чагарі, а тоді вхопив за храпи, щоби той, бува, не заіржав. Крики і прокльони затихнули вдалині.
«Наздогнали дівчину, — подумав він, і серце в нього впало аж у низ живота — як від страху, так і через докори сумління. — Впіймали».
«Не наздогнали і не впіймали, — заспокоював його розум. — Якщо й наздогнали, то хіба що її почет, і тоді переслідувачі мусили зрозуміти свою помилку. «Ніколетта» підняла їх на сміх і глум, безпечна серед своїх лицарів і слуг.»
«Значить, вони повернулися, кружляють, вистежують. Ловці».
Ніч він просидів у гущавині, клацаючи зубами й відганяючи від себе від комарів. Не змруживши очей. А може, й змруживши, але тільки на коротку мить. Мабуть, він усе-таки заснув і бачив сни, бо як же інакше він міг побачити дівчину з корчми, ту сіру, якої ніхто не помічав, ту— із перстеником калюжниці на пальці? Як же іще, якщо не в сонному маренні, вона могла до нього прийти?
«Нас уже так мало залишилося, — сказала дівчина, — так мало. Не дай себе схопити, не дай вистежити. Що не залишає сліду? Птах у повітрі, риба у воді».
«Птах у повітрі, риба у воді.»
Він хотів її запитати, хто вона, звідки знає магічні нав'язи, чим — адже ж не порохом — викликала вибух у каміні. Хотів запитати її багато про що.
Не встиг. Прокинувся.
Ще до світанку Рейневан вирушив у дорогу. Він керувався течією ріки. Йшов десь із годину, тримаючись високих листяних лісів, аж поки внизу під ним зненацька розляглася широка ріка. Така широка, яка лише одна є в цілому Шльонську.
Одра.
Одрою йшов під вітрилом проти течії невеликий баркас, граційно здіймаючи хвилю, неначе пташка-норець, яка спритно пливе краєчком світлої мілини. Рейневан пожадливо в нього вдивлявся.
«Такі-то ви вправні, — подумав він, дивлячись, як вітер напинає вітрило баркаса, а перед носом спінюється вода. — Такі-то ви мисливці, пане Киріелейсон et consortes[105]? Так-то ви мене, на вашу думку, вистежили, обклавши лігво? Заждіть-но, я вам іще викину коника. Прорвуся, виберуся з вашої пастки так по-молодечому, з таким розмахом, що ви дідькові хвоста обгризете, перш ніж знову візьмете мій слід. Бо доведеться вам того сліду шукати під Вроцлавом.
Птах у повітрі, риба у воді…»
Він потягнув сивка в бік битого шляху, що вів до Одри. Але для певності не йшов дорогою, а тримався лозняку та верб. Дорога ж, на його думку, вказувала напрямок до річкової пристані. І він не помилився.
Іще здалеку він почув збуджені голоси людей на пристані, роздратовані чи то внаслідок сварки, чи то в запалі торгу або комерційних переговорів. Однак легко можна було впізнати мову, якою ці люди розмовляли. А розмовляли вони польською.
Тому ще до того, як Рейневан вийшов із лозняку й побачив із кручі пристань, він уже знав, кому належали як голоси, так і пришвартовані до паль невеликі барки, баркаси і човни. Це були Wasserpolen, «водяні поляки», одрянські плотарі та рибалки, товариство, організоване радше як клан, ніж як цех; артіль, яку, окрім професії, поєднували мова й міцне почуття національної окремішності. Водяні поляки тримали в руках значну частину шльонського рибальства, їм належала суттєва частка у сплаві лісу і ще суттєвіша — у малому річковому транспорті, й у цьому вони цілком успішно конкурували з Ганзою. Ганза не добиралася Одрою вище Вроцлава, а водяні поляки возили товари аж до Ратибора. Униз же по Одрі вони плавали до Франкфурта, Любуша і Костшина, і навіть, незбагненним чином оминаючи неймовірно суворий франкфуртський закон складування[106], — іще далі вниз, аж за устя Варти.
Від пристані відгонило рибою, тванню і смолою.
Рейневан ледве-ледве звів накульгуючого коня по слизькій глині крутого схилу, а тоді наблизився до пристані, зайшовши поміж сараї, куреники й вивішені для просушування сіті. Помостом тупотіли і ляскали босі ноги, тривало розвантаження і завантаження. З однієї барки — вивантажували, на іншу — завантажували. Частину товару, що складався в основному із дублених шкур і бочівок, невідомо чим наповнених, із пристані переносили на вози; за операцією наглядав бородатий купець. На одну із барок заводили бика. Бугай ревів і тупотів так, що здригався весь поміст. Плотарі лаялися по-польськи.
106
У тогочасній Європі (до XVIII ст.) існувала система торговельних привілеїв, за якою деякі міста отримували право затримувати в себе упродовж певного часу та частково або повністю реалізовувати товари, що їх провозили купці. Непродані товари могли бути вивезені з міста лише після закінчення визначеного терміну.