— Ні, — відповів равин. — Не та казка.
Вершник пирснув тамованим сміхом.
— Я — Урбан Горн, — повідомив він, усе ще дивлячись просто на Рейневана. — То кому ж це ми із моїм Вельзевулом так вчасно допомогли?
— Ребе Хірам бен Еліезер із Бжега.
— Дорота Фабер.
— Ланселот із Воза, — Рейневан, попри все, якось не мав довіри до рятівника.
Урбан Горн знову пирснув, стенув плечима.
— Гадаю, шлях ваш лежить у бік Стшеліна. Я обігнав на тракті подорожнього, який їде у той самий бік. Якщо дозволите дати пораду, то вам краще було би попросити його підвезти вас, ніж стирчати тут до ночі над зламаним колесом. Так буде краще. І безпечніше.
Ребе Хірам бен Еліезер кинув на свій екіпаж тужливий погляд, але киванням бороди визнав за чужаком рацію.
— А тепер, — чужак глянув понад ліс, на верхівку ялини, — бувайте. Мене кличе обов'язок.
— Я думав, — наважився Рейневан, — що ви їх просто лякали…
Вершник подивився йому в очі, і погляд його був холодний. Просто-таки крижаний.
— Лякав, — зізнався він. — Але я, Ланселоте, ніколи не лякаю на вітер.
Подорожанином, про якого казав Урбан Горн, був ксьондз. Він їхав на чималому возі, товстенький, із глибоко виголеною тонзурою, одягнений у плащ, облямований тхорячим хутром.
Ксьондз зупинив коня, не злазячи з козел, вислухав розповідь, подивився на віз зі зламаною віссю, уважно роздивився кожного з трьох прохачів і нарешті втямив, про що ці прохачі уклінно просять.
— Себто як це? — поцікавився він нарешті з великою недовірою. — До Стшеліна? На моєму возі?
Прохачі стали у ще більш прохальні пози.
— Я — Філіп Ґранцішек з Олави, плебан церкви Розради Божої Матері, добрий християнин і католицький священик, маю взяти на віз жида? Повію? І волоцюгу?
Рейневан, Дорота Фабер і ребе Хірам бен Еліезер перезирнулися, при цьому міни в них були неймовірно сконфужені.
— Сідайте, — врешті сухо сказав ксьондз. — Тому що я би почувався жахливим ханжею, якби вас не взяв.
Не минуло й години, як перед буланим мерином, що тягнув віз священика, виріс Вельзевул, шерсть якого лисніла від роси. А трохи пізніше на тракті з'явився Урбан Горн на своєму вороному.
— Поїду з вами до Стшеліна, — запросто кинув він. — Звичайно, якщо ви не заперечуєте.
Ніхто не заперечував.
Долею розбійників ніхто не поцікавився. А в мудрих очах Вельзевула не прочитувалося нічого. Або ж прочитувалося все.
І так вони собі й простували по стшелінському тракту, долиною ріки Олави, то серед густих лісів, то серед вересових полів і широких лугів. Попереду, як вістовий, біг Вельзевул. Собака патрулював дорогу, часом зникаючи в лісі, нишпорив по заростях та у травах. При цьому він не ганявся з гавкотом за зайцями або наполоханими сойками. Це було нижче гідності чорного собацюри. Урбанові Горну, таємничому незнайомцеві з холодними очима, що їхав поруч із возом на своєму вороному жеребцеві, не доводилося сварити або підкликати собаку.
Священиковим возом, у який було запряжено буланого коня, правила Дорота Фабер. Рудоволоса бжегська блудниця випросила це для себе у ксьондза, явно вважаючи, що це може бути платою за проїзд. А візником вона виявилася пречудовим, давала собі раду з возом із великою вправністю. Завдяки цьому ксьондз Філіп Ґранцішек, який сидів поруч із нею на козлах, міг, не побоюючись за екіпаж, подрімувати або дискутувати.
На возі, на мішках з вівсом, також дрімали або розмовляли — залежно від обставин — Рейневан та рабин Хірам бен Еліезер.
За возом, прив'язана до драбини, дріботіла худюща євреєва кобила.
Так вони собі і їхали, дрімали, дискутували, зупинялися, дискутували, дрімали. Потім трохи попоїли. Випили баклажечку горілки, яку витяг був із сапета[112] ксьондз Ґранцішек. Випили й другу, яку витягнув з-під шуби ребе Хірам.
Незабаром, одразу за Бжезьмежем, виявилося, що і ксьондз, і рабин їхали до Стшеліна з практично однією й тією ж метою — на прийом до каноніка вроцлавського капітулу, який відвідав місто і прихід. Але якщо ксьондз Ґранцішек їхав, як він сам зізнався, на виклик, щоби не сказати — «на килим», то рабин усього лише сподівався отримати аудієнцію. Ксьондз був переконаний, що шансів у рабина небагато.
— Велебний канонік, — мовив він, — має там силу-силенну роботи. Цілу купу справ і судів, безліч прийомів. Важкі-бо настали для нас часи, ох, важкі.