— Ви вважаєте, — різко глянув на нього ксьондз, — що це недобре?
— Доносити?
— Із запалом боротися з єрессю. Вважаєте, що це недобре?
Горн різко повернувся в сідлі, вираз його обличчя змінився.
— Не випробовуй, — просичав він, — мене цими штучками, патере. Не будь, курва, таким собі Бернаром Гі[120]. Що тобі з того, що ти впіймаєш мене на каверзному запитанні? Подивися навколо. Ми не в домініканців, а в Бжезьмежських борах. Якщо я відчую небезпеку, то просто дам тобі по голові й кину в яму від бурелому. А в Стшеліні скажу, що ти дорогою вмер від раптового перегрівання крові, припливу флюїдів і гуморів.
Священик сполотнів.
— На наше спільне щастя, — спокійно докінчив Горн, — до цього не дійде, бо я не бегард, не єретик і не сектант із Братства Вільного Духа. Але інквізиторські штучки облиш, олавський пробощу. Згода? Га?
Філіп Ґранцішек не відповів, лише кілька разів кивнув головою.
Коли вони зупинилися, щоби розпростати кістки, Рейневан не втримався. Відійшовши трохи убік, він запитав Урбана Горна про причину його різкої реакції. Горн спочатку не хотів говорити, обмежився кількома прокльонами і бурчанням про холерних доморослих інквізиторів [121]. Але бачачи, що Рейневанові цього мало, присів на повалений стовбур, підкликав собаку.
— Ті всі їхні єресі, Ланселоте, — почав він тихо, — мене цікавлять не більше, ніж торішній сніг. Тільки дурень, а я себе таким не вважаю, не помітив би, що це signum temporis[122] і що настав час перейти до висновків. Що, може, є сенс щось змінити. Реформувати, чи що? Я намагаюся зрозуміти. І можу зрозуміти, що їх також заносить і розпирає від люті, коли вони чують, що Бога нема, що на десять заповідей можна і треба плювати, а поклонятися слід Люциферу. Я їх розумію, коли у відповідь на такі заяви вони верещать про єресь. Але що ж виявляється? Що їх бісить найдужче? Не відступництво і безбожництво, не заперечення таїнств, не ревізія догм або їх заперечення, не демонолатрія[123]. До найлютішого шалу їх доводять заклики до євангельської бідності. До смиренності. До самовідданості. До служіння. Богу і людям. Вони несамовитіють, коли від них вимагають відмовитися від влади і грошей. Тому з такою люттю вони накинулися на б'янкі, на гуміліятів, на братство Герарда Гроота, на бегінок і бегардів, на Гуса. Псякрев, та я вважаю просто чудом, що вони не спалили Поверелло, Франциска Бідняка! Але, боюся, щодня десь палає вогнище, а на ньому — якийсь анонімний, нікому не відомий і забутий Поверелло.
Рейневан покивав головою.
— Тому, — докінчив Горн, — це мене так нервує.
Рейневан кивнув ще раз.
Урбан Горн уважно дивився на нього.
— Щось я надто розпатякався. А таке патякання може бути небезпечним. Уже не один сам собі, як кажуть, горло власним задовгим язиком перерізав… Але я тобі довіряю, Ланселоте. Ти навіть не знаєш чому.
— Та знаю, — вимушено посміхнувся Рейневан. — Якщо ти запідозриш, що я доношу, то даси мені по голові, а в Стшеліні скажеш, що я помер від раптового припливу флюїдів і гуморів.
Урбан Горн посміхнувся. Дуже по-вовчому.
— Горне?
— Слухаю тебе, Ланселоте.
— Легко помітити, що ти чоловік бувалий і досвідчений. А чи часом не знаєш, хто з владоможців має маєтності поблизу Бжега?
— А з чого б то, — очі Урбана Горна звузилися, — ця цікавість? Така небезпечна в теперішні часи?
— З того, що й усе. З цікавості.
— Ну бо звідки ж іще, — Горн ледь підняв у посмішці кутики губів, але з його очей аж ніяк не зник підозріливий блиск. — Що ж, задовольню твою цікавість у міру своїх скромних можливостей. Поблизу Бжега, кажеш? Конрадсвальдау належить Хаугвіцам. У Янковіцах сидять Бішофсгейми, Гермсдорф — маєток Галлів… У Шенау ж, наскільки мені відомо, сидить чашник Бертольд де Апольда[124]…
— А хтось із них має доньку? Молоду, світловолосу…
— Аж так далеко, — обрізав Горн, — мої відомості не сягають. І сягати не звикли. Та й тобі цього не раджу, Ланселоте. Звичайну цікавість панове лицарі ще стерплять, але вони дуже не люблять, коли хтось занадто цікавиться їхніми доньками. І дружинами…
120
Один з найвідоміших і найбільш кривавих інквізиторів середньовіччя,
автор «підручника» для інквізиторів. Діяв у Лангедоці (Франція).
121
[Примітка автора] «холерних доморослих інквізиторів» — спеціально для мовних пуристів та інших одержимих, які люблять повторювати, що «тоді так не говорили», пояснюю: слово «холера» як назву хвороби вживав ще Гіппократ, стосовно паскудних шлункових недуг. А оскільки люди у всі часи лаялися «хворобливо», отже, вже від часів Гіппократа слово «холера» могло вживатися як лайка. Брак доказів, що так було, зовсім не означає, що так не було.
124
[Примітка автора] «Конрадсвальдау належить Хаугвіцам. У Янковіцах сидять Бішофсгейми…» — у питанні назв місцевостей я дотримуюся історичних джерел, а згідно з ними теперішнє Пшилєсє біля Бжега в XV столітті називалося Конрадсвальдау, теперішній Скарбімєж — Гермсдорф, а теперішня Крушина — Шенау. Натомість назва Янковіце для того самого періоду є історично правильнішою, ніж онімечене (пізніше) Єнквіц. У подальшому тексті подекуди — дбаючи про читача, щоб зовсім не заплутався, — я все-таки вживаю сучасні назви, навіть якщо з невеликою шкодою для історичної істини. Дуже, зрештою, відносної.