— Партацтво! — крикнув цегляр. — Гівняна робота! Сухого хмизу взяли, сухого! Горить як солома!
— Воістину партацтво, — погодився худий у фетровому капелюсі. — Гусит ані писнути не встиг! Не вміють палити. От у нас, у Франконії, абат з Фульди, о, той уміє! Сам за багаттями доглядав. Колоди укладати велів так, щоб спочатку тільки ноги присмажувало, до колін, потім вище, до яєць, а потім…
— Злодій! — тонко завила захована в натовпі жінка. — Зло-о-оді-і-ій! Лови злодія!
Десь у юрмі плакала дитина, хтось награвав собі на дуді, хтось матірно кляв на чім світ стоїть, хтось сміявся, заходячись нервовим, кретинським реготом.
Багаття стугоніли вогнем, вдаряючи у людей сильними подмухами жару. Вітер повіяв у бік подорожан, доносячи гидотний, задушливий, солодкуватий запах паленого тіла. Рейневан прикрив ніс рукавом. Ксьондз Ґранцішек закашлявся. Дороті дим встав поперек горла. Урбан Горн сплюнув, немилосердно скривившись. Однак усіх шокував рабин Хірам. Єврей вихилився з воза, і його настільки ж різко, наскільки й щедро знудило — на прочанина, на цегляра, на міщанку, на франконця, а також і на всіх інших, хто виявився поблизу. Навколо відразу ж стало просторо.
— Вибачте мене… — ледве зміг проговорити рабин між кількома черговими спазмами. — Це ніяка не політична демонстрація. То звичайна блювота…
Канонік Отто Беесс, препозит у Святого Йоанна Хрестителя, всівся зручніше, поправив пілеус[138], подивився на кларет[139], який погойдувався в келиху.
— Дуже прошу, — сказав він своїм звичайним деренчливим голосом, — простежити, щоб вогнище старанно прибрали й розграбали. Усі рештки, навіть найменші, прошу зібрати і висипати в ріку. Бо множаться випадки, коли люди підбирають обвуглені кісточки. І вшановують їх як реліквії. Прошу шановних радників подбати про це. А братів — доглянути за цим.
Присутні в кімнаті замку стшелінські радники мовчки поклонилися, домініканці та мінорити схилили тонзури. І ті, й інші знали, що канонік звик просити, а не наказувати. Знали також, що різниця полягає тільки у слові.
— Братів Проповідників, — продовжував Отто Беесс, — прошу й далі, відповідно до вказівок булли Inter cunctas[140], уважно стежити за всіма проявами єретицтва і діяльністю таборитських емісарів. І доповідати навіть про найменші та, на перший погляд, незначні явища, пов'язані з такою діяльністю. У цьому я також розраховую на допомогу світської десниці. Про що прошу вас, шляхетний пане Генріх.
Генріх Райдебург нахилив голову, але тільки злегка, після чого відразу ж випростав свою масивну постать в оздобленому шахівницею вапенроці[141]. Староста Стшеліна не приховував погорди та пихи, він навіть не думав вдавати з себе смиренного і покірного. Було видно, що візит церковного ієрарха він терпить, бо мусить, але тільки й чекає, щоби канонік нарешті забрався з його території.
Отто Беесс про це знав.
— Прошу також, пане старосто Генріху, — додав він, — докласти більше, ніж досі, старань у розслідуванні скоєного під Карчином убивства пана Альбрехта фон Барта. Капітул дуже зацікавлений у викритті винних у цьому злочині. Пан фон Барт, попри певну різкість і неоднозначність поглядів, був мужем благородним, vir rarae dexteritatis[142], великим благодійником генриківських і бжегських цистерціанців. Ми вимагаємо, щоб його убивць заслужено покарали. Зрозуміло, йдеться про справжніх убивць. Капітул не задовольниться обвинуваченням першого-ліпшого. Бо ми не віримо, що пан Барт загинув від руки спалених сьогодні вікліфістів…
— У цих гуситів, — відкашлявся Райдебург, — могли бути якісь спільники…
— Ми цього не виключаємо, — канонік пробуравив лицаря поглядом. — Не виключаємо нічого. Надайте, лицарю Генріху, більшого розмаху розслідуванню. Попросіть, якщо треба, допомоги у свидницького старости, пана Альбрехта фон Колдіца. Попросіть, зрештою, допомоги у кого хочете. Були б результати.
Генріх Райдебург натягнуто поклонився. Канонік повернув уклін, однак досить недбало.
— Дякую вам, шляхетний лицарю, — промовив він голосом, що пролунав так, немов відкривали заржавілу цвинтарну браму. — Я вас більше не затримую. Панам радникам і благочестивим братам також дякую. Не перешкоджатиму у виконанні обов'язків, яких, гадаю, у вас безліч.
140
Перші два слова першої фрази булли папи Мартіна V, яка вимагала більш пильно стежити за діями гуситів.