— Аааах! — видихнула Аделя фон Стерча, сплітаючи ноги на спині в Рейневана. — Ааааа-ааах!
Ніколи в житті не дійшло би до цього ахання, усе закінчилося би переморгуванням та жестами, непомітними для стороннього ока, якби не третій святий, а саме Георгій. Бо власне Георгієві клявся і присягав Гельфрад, як, зрештою, й інші хрестоносці, приєднуючись у вересні 1422 року до котрогось-то там уже антигуситського хрестового походу, організованого курфюрстом бранденбурзьким і маркграфами Мейсена. Великих успіхів хрестоносці тоді на свій рахунок не записали, оскільки ввійшли в Чехію — і дуже швидко звідти вийшли, взагалі не наважившись вступати у бій з гуситами. Та хоч побоїщ і не було, без жертв таки не обійшлося — однією з них виявився саме Гельфрад, який страшно поламав ногу під час падіння з коня і тепер, як випливало з листів, що їх він надсилав сім'ї, продовжував лікуватися десь у Плейссенланді. Аделя ж, солом'яна вдовиця, проживаючи в той час у чоловікової рідні у Берутові, могла без перешкод зустрічатися з Рейневаном в кімнатчині в комплексі олесницького монастиря отців-августинців, неподалік лікарні, при якій Рейневан мав свою робітню.
Ченці в церкві Тіла Господнього почали співати другий із трьох передбачених на сексту псалмів. «Треба поспішати, — подумав Рейневан. — При capitulum, щонайпізніше — при Кугіе, але ні на мить по тому, Аделя має зникнути з території лікарні. Її тут ніхто не повинен бачити».
Рейневан поцілував Аделю у стегно, а далі, натхнений співом ченців, набрав повні груди повітря і з головою поринув у кипри з нардами, нард і шафран, пахучу тростину й корицю з усіма деревами ладану, у мирру й алое.[27] Аделя пружно витяглася, простягнула руки і вп'ялася йому пальцями у волосся, легкими порухами стегон підтримуючи його біблійні починання.
— Ox, ooooox… Mon amour. Mon magicien.[28] Божественний хлопчику… Ти чарівник…
«От уже і третій псалом, — подумав Рейневан. — Як швидко спливають миттєвості щастя…»
— Revertere[29], — промуркотів він, стаючи на коліна. — Повернися, повернися, Суламітко…
Аделя повернулася, стала навколішки й нахилилася, міцно схопившись за липові дошки узголів'я і наставивши Рейневанові всю сліпучу красу свого реверсу. «Афродіта Калліпіга»[30], — подумав він, наближаючись до неї. Античні асоціації та еротична картина подіяли на нього так, що він наближався, немовби щойно згадуваний святий Георгій, який наступав зі списом на сіленського змія. Стоячи навколішки за Аделею, як цар Соломон за троном з ліванського дерева, він обіруч обхопив її за енгедські сади-виноградники.[31]
— До лошиці у возах фараонових,[32] — прошепотів він, нахилившись над її шиєю, точеною, мов Давидова башта,[33] — прирівняю тебе, подруженько моя.
І прирівняв. Аделя крикнула крізь зціплені зуби. Рейневан повільно провів долонями вздовж її мокрих від поту боків, вибрався на пальму і схопився за віти її, плодами обтяжені. Бургундка відкинула голову, ніби лошиця перед стрибком через перешкоду.
Перса Аделі підстрибували під Рейневановою долонею, як двоє сарняток-близнят. Другу долоню він підклав під її сад із плодами гранату.
— Duo… ubera tua, — стогнав він, — sicut duo… hinuli capreae gemelli… qui pascuntur… in liliis… Umbilicus tuus crater… tornatilis numquam… indigens poculis… Venter tuus… sicut acervus… tritici vallatus liliis…
— Ax… aaaax… aaax, — виводила контрапунктом бургундка, що не знала латини.
Ченці співали. А Рейневан, який цілував Аделю фон Стерча в шийку, безтямний, зшаленілий, долав вершини гір, стрибав по пагорбах, saliens in montibus, transiliens colles, і був для своєї коханки немов молодий олень у бальзамінових горах. Super montes aromatum.
Двері відчинилися від удару із грюкотом і такою силою, що вирвана з одвірка скоба метеором вилетіла у вікно. Аделя верескнула тонесенько і пронизливо. А до кімнатки увірвалися брати фон Стерча. І з першої ж миті легко було здогадатися, що це аж ніяк не дружній візит.