Вітер раптом подув у бік Рейневана, принісши із собою такий сморід, від якого аж сльозилися очі і скручувалися волосинки у ніздрях. Компоненти фарб, відбілювачі, луги, кислоти, соди, глиноземи, попіл і жири — усі вони були досить смердючими, неабияк смерділа також зіпсована сироватка, у якій, згідно з фламандською рецептурою, замочували льняне полотно на останній стадії процесу відбілювання. Але все це і близько не могло зрівнятися із запахом основного засобу, який використовувався в Повойовицях, — вистояної людської сечі. Сечу, яку у величезних діжках витримували близько двох тижнів, потім у великих кількостях використовували у валяльні при звалюванні сукна. Як наслідок, повойовицька сукновальня, а разом із нею і вся околиця, тхнула сцяками, як вселенське лихо, а за сприятливого вітру сморід міг доходити навіть і до цистерціанського монастиря в Генрикові.
Рейневан їхав берегом червоної ріки, що смерділа, немов вигрібна яма. Він уже чув сукновальню — безперестанний гул привідних коліс, які оберталися водою, стукотіння і скрипіння зубчатих коліс, скреготіння валів і передач; на все невдовзі наклався глибокий гуркіт, що стрясав землею, — удари товкачів, які бештали сукно в ступах. Сукновальня Петерліна була сукновальнею новочасною, модернізованою; крім кількох традиційних стійок із товкачами, на ній були молоти, які приводила в рух вода. Вони валяли сукно швидше, краще та рівніше. І голосніше.
Унизу, над річкою, за далекими сушильнями і рядом ям фарбувальні, він побачив будівлі, сараї і навіси валяльні. Там, як звичайно, стояло добрих двадцять возів найрізноманітнішого розміру і конструкції. Рейневан знав, що то були вози як постачальників, бо Петерлін імпортував з Польщі велику кількість поташу, так і ткачів, які привозили сукно для валяння. Завдяки репутації Повойовиць сюди прибували ткачі з усієї округи, з Нємчі, Зембиць, Стшеліна, Гродкова, навіть з Франкенштейна. Він бачив ткацьких майстрів, які юрмилися навколо валяльні, спостерігаючи за роботою, чув їхні крики, що були навіть голоснішими, ніж гуркіт машини. Як звичайно, ткачі лаялися із сукновалами стосовно способу укладання і перекидання сукна в ступах. Серед них він помітив декількох ченців у білих рясах з чорними ладанками, але і це теж не було новиною, генриківський монастир цистерціанців виготовляв значну кількість сукна і був постійним клієнтом Петерліна.
Але от кого Рейневан не бачив, то це якраз Петерліна. Свого брата, який постійно був у Повойовицях на видноті, бо звик об'їжджати всю територію. Він завжди їздив на коні, щоби виділятися. Врешті-решт, Петер фон Беляу був лицарем.
Що дивніше, ніде не було видно худої і високої постаті Нікодемуса Фербрюггена, фламандця з Гента, великого майстра валяння і фарбування.
Вчасно згадавши пересторогу каноніка, Рейневан заїхав між прибудови потай, ховаючись за возами клієнтів, які прибували один за одним. Насунув на ніс капелюха, згорбився в сідлі. Не привернувши до себе нічиєї уваги, під'їхав до дому Петерліна.
Зазвичай гамірний і повний людей будинок здавався зовсім порожнім. Ніхто не відреагував на його крик, не зацікавився ударом дверей. Жодної живої душі не було ні в довгих сінях, ні в челядній. Рейневан увійшов у кімнату.
На підлозі перед камінним вогнищем сидів майстер Нікодемус Фербрюгген, сивоволосий, підстрижений як мужик, але одягнений як пан. У каміні гудів вогонь. Фламандець дер і кидав у полум'я аркуші паперу. Він уже закінчував. На колінах залишалося всього лише кілька аркушів, а у вогні чорнів і скручувався цілий стос.
— Пане Фербрюгген!
— Jezus Christus, — фламандець підняв голову, кинув у вогонь наступний аркуш, — Jezus Christus, панич Рейнмар… Яке нещастя, паничу… яке страшне нещастя!
— Що за нещастя, пане майстре? Де мій брат? Що ви тут палите?
— Minheer[155] Петер веліли. Сказали, якби щось сталося, вийняти зі схованки, спалити, і то чимшвидше. Так і сказали: «Якби щось, Нікодемусе, не дай Боже, сталося, спали чимшвидше. А сукновальня має працювати». Так сказали minheer Петер… En net woord is vlees geworden…[156]
— Пане Фербрюгген… — Рейневан відчув, як від страшного передчуття волосся на голові стає дуба. — Пане Фербрюгген, та говоріть же! Що це за документи? І яке слово сталося тілом?