Фламандець втягнув голову в плечі, кинув у вогонь останній аркуш, Рейневан підскочив, обпалюючи руку, вихопив його з вогню, махаючи, погасив. Частково.
— Кажіть же!
— Убили, — глухо промовив Нікодемус Фербрюгген. Рейневан побачив сльозу, що прокладала звивисту доріжку по наїжаченій сивою щетиною щоці. — Умер добрий minheer Петер. Убили його. Замордували. Паничу Рейнмаре… таке нещастя, Jezus Christus, таке нещастя…
Гримнули двері. Фламандець озирнувся і зрозумів, що його останніх слів уже ніхто не почув.
Обличчя Петерліна було білим. І пористим. Наче сир. У кутику рота, незважаючи на обмивання, залишилися сліди запеченої крові.
Старший фон Беляу лежав на поставлених посередині світлиці марах, серед дванадцяти запалених свічок. На очі йому поклали два золоті угорські дукати, під голову підстелили ялинове гілля, запах якого, змішуючись із ароматом топленого воску, наповнював приміщення нудотним, неприємним, цвинтарним смородом смерті.
Мари були накриті червоним сукном. «Пофарбоване багрянцем у його власній фарбувальні», — не до речі подумав Рейневан, відчуваючи, як сльози навертаються на очі.
— Як це… — вичавив він зі стиснутого спазмом горла, — як це… могло… статися?
Гризельда з Дерів, дружина Петерліна, підняла на нього очі. Обличчя її було червоне і спухле від плачу. До спідниць вона тулила обох зарюмсаних дітей, Томашека і Сибіллу. Але погляд її був недружній, ба навіть злий. Не вельми приязно дивилися і тесть та швагро Петерліна — старий Вальпот Дер і його недоладний син Кристіян.
Ніхто, ні Гризельда, ні Дери, не зволили відповісти на запитання Рейневана. Але той і не думав здаватися.
— Що сталося? Хто-небудь відповість мені нарешті?
— Убили його якісь, — бовкнув сусід Петерліна Гунтер фон Бішофсгейм.
— Бог, — додав священик з Вонвольниці, Рейневан не пам'ятав його прізвища, — Бог їх за це покарає.
— Мечем штурхнули, — хрипко сказав Матіас Вірт, який неподалік орендував землю. — Кінь без вершника прибіг. У самий полудень…
— У самий полудень, — повторив, складаючи руки, вонвольницький ксьондз. — Ab incursu et daemone meridiano libera nos, Domine…[157]
— Кінь прибіг, — повторив Вірт, трохи збитий з пантелику молитовним відступом, — із закривавленим сідлом і чепраком. Тоді-сьмо почали шукати і знайшли-сьмо. У лісі, перед самим Бальбіновом… Зразу при дорозі. Видко, з Повойовиць пан Петер їхав. Земля тамка була порита багатьма копитами, видко, гуртом обступили…
— Хто?
— Не знати, — знизав плечима Матіас Вірт. — Розбійники, либонь…
— Розбійники? Розбійники не забрали коня? Бути того не може.
— Та хто його знає, що може, а що ні, — знизав плечима фон Бішофсгейм. — Мої і пана Дера кнехти нипають лісами, раптом когось і зловлять. Та й старості ми знати дали. Прибудуть старостові люди, проведуть слідство, дізнаються, cui bono[158]. Значиться, хто мав причини для вбивства і хто з цього користає.
— Може, — в'їдливо сказав Вальпот фон Дер, — це який-небудь лихвар, що обізлився за несплачену лихву? Може, якийсь колега-фарбар, радий позбутися конкурента? Може, який-небудь клієнт, обрахований на три ламані гроші? Так-то воно буває, так-то воно закінчується, коли про походження забувають і з хамами кумаються. У купчика бавляться. З ким поведешся, того й наберешся. Тьху! Віддав тебе за лицаря, доню, а тепер ти вдова за…
Він раптом замовк, а Рейневан збагнув, що то через його погляд. Розпач і лють відчайдушно боролися в ньому, раз одне брало гору, раз друге. Він стримувався з останніх сил, але руки в нього тремтіли. Голос теж.
— А чи не бачили часом поблизу, — вичавив він, — чотирьох кінних? Збройних? Один високий, вусатий, в куртці з бляшками. Один малий, прищуватий на пиці…
— Були такі, — зненацька промовив ксьондз. — Учора, у Вонвольниці, біля костелу. Саме на «Ангела Господнього» дзвонили… О, вони виглядали лютими рубаками. Четверо. Воістину вершники Апокаліпсиса…
— Я знала! — крикнула хрипким, зірваним від плачу голосом Гризельда, спрямувавши на Рейневана погляд, достойний василіска. — Я знала, як тільки тебе побачила, ти, негіднику! Це через тебе! Через твої грішки і темні справи!
— Другий фон Беляу, — Вальпот фон Дер єхидно підкреслив титул. — Також шляхтич. Тільки цей, для різноманітності, спеціалізується на п'явках і клістирах…
— Негідник! Нечестивець! — ще голосніше верещала Гризельда. — Хто б не вбив батька цих дітей, твоїм слідом він прибув сюди! Нещастя тільки через тебе! Ти завжди братові тільки сором приносив і гризоти! Чого тобі тут треба? Уже тобі спадщиною запахло, вороне? Забирайся! Забирайся геть з мого дому!