— А лицар?
— Сказав, що якщо не євреї убили шляхетних панів Барта і Петера де Беляу, то це зробив диявол. Що, в підсумку, на те саме виходить.
— І що на це єпископ Конрад?
— Його достойність, — відкашлявся клірик, — поглядом спопелив велебного Тильмана, незадоволений, видно, його веселощами. Й одразу ж промовив. Вельми суворо, серйозно й офіційно, а мені наказав це записати…
— Припинив розслідування, — випередив канонік, дуже повільно вимовляючи слова. — Просто припинив розслідування.
— Достоту так, от ніби ви при цьому були. А велебний суфраган Тильман сидів і словом не озвався, але вираз на обличчі мав дивний. Єпископ Конрад обміркував це і сказав, та гнівно так, що істина на його боці, історія це підтвердить, і що це ad maiorem Dei gloriam[163].
— Так і сказав?
— Саме цими словами. Тому не ходіть, велебний отче, з цією справою до єпископа. Ручаюся, нічого не доможетеся. А крім того…
— Що «крім того»?
— Сказав той прибулець єпископу, що якщо в справі цих двох убивств буде хто-небудь втручатися, подавати петиції або домагатися продовження розслідування, то він вимагає, щоб його про це повідомили.
— Він вимагає, — повторив Отто Беесс. — А що на це єпископ?
— Головою кивав.
— Головою кивав, — повторив канонік, теж киваючи. — Ну-ну. Конрад, П'яст Олесницький… Головою кивав…
— Кивав, велебний отче.
Отто Беесс знову глянув на образ, на катованого Варфоломія, з якого вірмени здирали довгі смуги шкіри за допомогою величезних кліщів. «Якщо вірити «Золотій легенді» Якуба Ворагінського[164], — подумав він, — то над місцем муки здіймався пречудовий аромат троянд. Ще чого! Мука має дуже поганий запах. Над місцями тортур смердить, тхне, відгонить тельбухами. Над усіма місцями страт і мук. І над Голгофою теж. Там теж, голову дам на відсіч, троянд не було. Був, як влучно сказано, foetor judaicus».
— Прошу, хлопче. Візьми.
Клірик, як завжди, спершу потягнувся за гаманцем, але потім зненацька відсмикнув руку, ніби канонік подавав йому скорпіона.
— Велебний отче… — промимрив він. — Таж я не заради… Не заради нікчемних грошей… Тому лишень, що…
— Візьми, сину, візьми, — перебив з покровительською усмішкою канонік. — Я тобі вже казав, і за інших обставин, що інформатор повинен одержувати плату. Зневажають насамперед тих, хто доносить задарма. Заради ідеї. Зі страху. Від злості або ж із заздрості. Я тобі вже говорив: більше, ніж самою своєю зрадою, Юда заслужив на презирство тим, що зрадив дешево.
Погода після полудня була гарна і тепла — приємна переміна після кількох сльотавих днів. У променях сонця блищала дзвіниця костелу Марії Магдалини, блищали дахи кам'яниць. Гвіберт Банч потягнувся. У каноніка він змерз. Кімната була у тіні, від мурів віяло холодом.
Крім приміщення в будинку капітулу на Тумському Острові, препозит Отто Беесс мав у Вроцлаві будинок на Шевській, неподалік ринку, там він зазвичай приймав тих, чиї візити мали залишитися непоміченими, в тому числі, звичайно, і Гвіберта Банча. Тому Гвіберт Банч вирішив скористатися з оказії. Повертатися на Острів йому не хотілося. Було малоймовірно, щоб єпископ потребував його ще до вечірні. А з Шевської було три кроки до однієї добре знайомої клірикові пивнички за Курячим ринком. У пивничці ж можна було витратити дещицю отриманих від каноніка грошей. Гвіберт Банч свято вірив, що, позбуваючись грошей, він позбувається гріха.
Гризучи куплений на вуличному лотку прецель, він, щоб скоротити шлях, повернув у вузький провулок. Тут було тихо і безлюдно, настільки безлюдно, що з-під його ніг кинулися навсібіч налякані появою людини щури.
Тут він почув шелест пер і лопотіння крил. Озирнувся — і побачив великого стінолаза, який незграбно сідав на фриз над замурованим вікном. Прецель випав Банчеві з рук, клірик швидко позадкував, відскочив.
На його очах птах сповз по стіні, скрегочучи пазурами. Розплився. Виріс. І його постать змінилася. Банч хотів крикнути, але не зміг видобути голосу з перехопленого спазмом горла.
Там, де щойно був стінолаз, тепер стояв знайомий клірикові лицар. Високий, худорлявий, чорноволосий, вбраний у все чорне, з проникливим пташиним поглядом.
Банч знову розкрив рот — і знову не видобув з нього нічого, крім тихого хрипіння. Лицар Стінолаз наблизився плавною ходою. Підійшовши зовсім близько, посміхнувся, підморгнув і склав губи, посилаючи клірикові дуже еротичний поцілунок. Перш ніж клірик зрозумів, у чому річ, він краєм ока помітив блиск леза, що ним Стінолаз вдарив Банча в живіт; на стегна хлюпнула кров. Стінолаз вдарив удруге, у бік, ніж заскрипів на ребрах. Банч гепнувся спиною об стіну: третій удар майже прицвяхував його до неї.
164
«Золота легенда» («Legenda aurea») — знамените зібрання житій святих, написане Яковом Ворагінським (Jacobus de Voragine) близько 1266 року.