— Ти чекав, — констатував факт пріор, — щоби передати листа особисто в руки. І знаєш що, юначе? Дуже добре, що чекав.
Рейневан промовчав і цього разу. Пріор повернувся до листа, наблизивши його мало не до самого носа.
— Та-а-а-ак, — нарешті протягнув він, піднімаючи погляд і примружуючись. — Я знав, що настане день, коли шановний канонік нагадає мені про борг. І про розплату. З лихварським відсотком. Який, до речі, Церква брати забороняє. Гласить-бо Євангеліє від Луки: позичайте, нічого за це не очікуючи.[169] А чи віриш ти, юначе, беззастережно в те, у що наказує вірити Церква, мати наша?
— Так, велебний отче.
— Похвальна чеснота. Особливо в нинішні часи. Особливо в такому місці, як це. А чи знаєш ти, що це за місце? Крім того, що це монастир?
— Не знаєш, — вгадав пріор з мовчання Рейневана. — Або вміло вдаєш, що не знаєш. Так от, це дім демеритів[170]. А що таке «дім демеритів», ти, мабуть, теж не знаєш або не менш уміло вдаєш, що не знаєш. Тож я тобі скажу: це в'язниця.
Пріор замовчав, сплів пальці і дивився на співрозмовника вивчаючим поглядом. Рейневан, звичайно, давно вже зрозумів, у чім річ, але не виявляв цього. Він не хотів псувати кармелітові задоволення, яке той явно діставав від такої манери вести розмову.
— Чи знаєш ти, — трохи помовчавши, продовжував чернець, — про що його велебність канонік дозволяє собі просити мене в цьому листі?
— Ні, велебний отче.
— Це незнання певною мірою виправдовує тебе. А оскільки я знаю, то мене ніщо не може виправдати. Отже, якщо я відмовлюся виконати прохання, мій учинок буде виправданий. Що скажеш? Хіба моя логіка не дорівнюється Арістотелевій?
Рейневан не відповів. Пріор мовчав. Дуже довго. Потім підпалив лист каноніка від свічки, повернув його так, щоби вогонь охопив весь аркушик, і кинув на підлогу. Рейневан дивився, як папір згортається, чорніє і кришиться. «Ось обертаються на попіл мої надії, — подумав він. — Передчасні, зрештою, безглузді й даремні. Може, воно й на краще, що сталося так, як сталося».
Пріор піднявся.
— Йди до ключника, — сухо кинув він. — Нехай він тебе нагодує і напоїть. Потім поспіши до нашого костелу. Там ти зустрінешся з тим, із ким маєш зустрітися. Розпорядження буде зроблено, ви зможете залишити монастир без перешкод. Канонік Беесс у своєму листі підкреслив, що ви вирушаєте в далеку дорогу. Від себе додам: дуже добре, що в далеку. Було б, додам іще, великою помилкою заїхати занадто близько. І повернутися занадто швидко.
— Дякую вашій велебності…
— Не дякуй. А якби до когось із вас причепилася думка попросити в мене перед відходом благословення на Дорогу, то ви цю думку краще відкиньте.
Харч у стшегомських кармелітів і справді виявився воістину в'язничним. Але Рейневан усе ще був занадто прибитий і апатичний, щоб відчувати смак. Крім того, що й казати, він був занадто голодний, щоби крутити носом, відмовляючись від солоного оселедця, немащеної каші і пива, яке відрізнялося від води тільки кольором, та й то незначно. А може, саме зараз і був піст? Він не пам'ятав.
Тому їв він швидко і енергійно, за чим з виразним задоволенням спостерігав старий ключник, який, поза сумнівом, звик до незрівнянно меншого ентузіазму їдців. Щойно Рейневан упорався з голландським оселедцем, як усміхнений чернець почастував його другим, витягнутим прямо з бочки. Рейневан вирішив скористатися цим дружнім актом.
— Ваш монастир — справжня фортеця, — озвався він із напханим ротом. — Та й не дивно, я ж бо знаю, для чого він служить. Але от озброєної сторожі у вас нема. Що, невже з тих, котрі тут покутують, ніхто ніколи не втік?
— Ой, сину, сину, — ключник похитав головою над його наївною тупістю. — Утікати? А навіщо? Не забувай, хто тут покутує. У кожного з них покута рано чи пізно закінчиться. І хоча ніхто з тутешніх не покутує pro nihilo[171], закінчення покути знімає вину. Nullum crimen[172], усе повертається до норми. А втікач? Він був би вигнанцем до кінця днів своїх.
— Розумію.
— От і добре, бо мені про це говорити не можна. Ще каші?
— Охоче. А ці покутники — за що вони, цікаво, покутують? За які провини?
— Мені про це говорити не можна.
— Та я ж не про конкретні випадки запитую. Так тільки, загалом.
Ключник кашлянув і тривожно оглянувся, знаючи, звичайно, що в домі демеритів вуха можуть мати навіть обвішані пательнями і часником стіни кухні.
— Ой, — сказав він тихо, витираючи об рясу жирні від оселедця руки, — за різне тут покутують, сину, за різне. Переважно порочні священики. І ченці. Ті, для яких обітниці виявилися заважкими. Сам розумієш: обітниця послуху, покірності, бідності… А також абстиненції і стриманості… Як-то кажуть: plus bibere, quam orare[173]. Та й обітниця цнотливості, на жаль…
169
«І кожному, хто в тебе просить, подай, а від того, хто твоє забирає, — назад не жадай» (Євангеліє від св. Луки, 6; 30).
170
Демерит — священик, якого церковна влада покарала ізоляцією, і якому призначено відбути покаяння за вчинки, несумісні зі священицьким саном.