Шарлей широко посміхнувся, показавши білі зуби збиральницям льону, які крокували їм назустріч, — гожим дівкам у дуже розхристаних сорочках, що відкривали чимало спітнілих і запилюжених принад. Дівок було кільканадцять, а Шарлей шкірився до кожної по черзі, так що Рейневан утратив надію почути відповідь.
— Твоє запитання, — застав його зненацька демерит, відриваючи очі від кругленьких сідничок останньої зі збиральниць, які дрібно дрижали під мокрою від поту сорочкою, — мало філософський характер. А на такі я не звик відповідати у тверезому стані. Але обіцяю, що відповідь ти одержиш ще до заходу сонця.
— Не знаю, чи дочекаюся. Чи ще до того часу не згорю від цікавості.
Шарлей не відповів, зате прискорив ходу так, що Рейневанові довелося змусити коня піти легким клусом, тому вони швидко опинилися під Свидницькою брамою. За нею ж, за громадою брудних прочан і покритих виразками жебраків, які сиділи навпочіпки в тіні, уже був Стшегом, з його вузькими, багнистими, смердючими та заюрмленими людьми вулицями.
Куди б та із якою метою не вела їхня дорога, Шарлей її знав, тому що був провідником упевненим і без жодних вагань. Вони пройшли вуличкою, де торохтіло стільки кросен, що вона, поза сумнівом, називалася Ткацькою або Сукенничою. Незабаром вони опинилися на невеликій площі, над якою височіла вежа костелу. Площею, як можна було здогадатися, судячи з вигляду та запаху, недавно проганяли худобу.
— Подивись-но, — сказав Шарлей, зупиняючись. — Костел, корчма, бордель, а якраз посередині між ними купка лайна. Оце парабола життя людського.
— А мені здавалося, — Рейневан навіть не посміхнувся, — що ти на тверезу голову не філософствуєш.
— Після тривалого періоду абстиненції, — Шарлей упевненою ходою увійшов у завулок, прямуючи до прилавка, заставленого бочівками і кухлями, — я п'янію від самого лише запаху доброго пива. Гей, чоловіче добрий! Подай-но білого стшегомського! З пивниці. Будь ласкавий заплатити, хлопче, позаяк, як сказано у Святому Письмі, argentum et aurum non est mihi[176].
Рейневан пирснув, та все ж кинув на прилавок кілька гелерів.
— То чи дізнаюсь я нарешті, які справи привели тебе сюди?
— Дізнаєшся. Але тільки після того, як щонайменше три ці справи я вип'ю.
— А потім? — насупив брови Рейневан. — Отой тільки що згаданий бордель?
— Не виключено, — Шарлей підняв кухоль. — Не виключено, хлопче.
— А далі? Триденна пиятика з нагоди здобуття свободи?
Шарлей не відповів, бо пив… Але перш ніж перехилити кухоль, він підморгнув поверх нього, і це підморгування могло означати все, що завгодно.
— Усе-таки це була помилка, — серйозно сказав Рейневан, не відриваючи погляду від демеритового борлака, який ходив угору-вниз із кожним ковтком. — Можливо, помилка каноніка. А може, моя, що я його послухався. Що зв'язався з тобою.
Шарлей пив, не звертаючи на нього жодної уваги.
— На щастя, — вів далі Рейневан, — усьому цьому можна легко зарадити. І покласти край.
Шарлей відірвав кухоль від губів, зітхнув, облизав піну з верхньої губи.
— Ти хочеш щось мені сказати, — здогадався він. — То кажи.
— Ми, — холодно сказав Рейневан, — просто не підходимо один одному.
Демерит кивнув, щоб йому налили другий кухоль пива, і якийсь час, здавалося, цікавився виключно цим кухлем.
— Ми трохи різні, це факт, — погодився він, відпивши. — Я, для прикладу, не звик грати чужих дружин. Якщо ж у нас із тобою гарно покопирсатися, то, напевно, знайдеться ще декілька відмінностей. Це нормально. Створено-бо нас за образом і подобою, але Творець подбав про індивідуальні риси. І хвала Йому за це.
Рейневан махнув рукою, дедалі більше сердячись.
— Я оце ж бо розмірковую, — випалив він, — чи мені з тобою, в ім'я Творця, не попрощатися. Тут і тепер. Просто розійтися кожен у свій бік. Бо я таки справді не знаю, на що ти мені можеш придатися. Боюся, що ні на що.
Шарлей позирнув на нього з-над кухля.
— Придатися? — повторив він. — На що? Легко перевірити. Ти-от гукни: «На допомогу, Шарлею!» — і буде тобі допомога.
Рейневан знизав плечима і розвернувся, збираючись піти. Одначе зачепив когось. А той хтось ударив його коня так сильно, що кінь аж ґеґнув і сіпнувся, перекинувши його в гній.
— Як ти ходиш, селюче? Куди лізеш зі своєю шкапою? Це місто, а не твій засраний висілок!
Той, кого він ненавмисне зачепив, був одним із трьох молодих чоловіків, одягнених багато, модно й елегантно. Усі троє були неймовірно подібні: однакові вигадливі фески на завитому на бігуді волоссі, підбиті ватою каптани, прострочені так густо, що рукави нагадували величезних гусениць. А ще вони були вбрані в модні облягаючі паризькі брюки, так звані mi-parti[177], із ногавицями контрастних кольорів. Усі троє тримали точені ціпки з кульками.
177
Такі, що складаються з двох рівних частин (фр.), у даному випадку двох однотонних контрастних ногавиць.