— Будь ласка, без подробиць. Що ми тепер будемо робити?
— За прикладом синів Емона[179], — Шарлей встав і потягнувся, — сідаємо обоє на твого гнідого Баярда. І вирушаємо на південь, до Свидниці. Бездоріжжям.
— Чому?
— Хоча ми і роздобули три капшуки, нам усе ще вельми бракує argentum et aurum. У Свидниці я знайду на це antidotum[180].
— Я питав, чому бездоріжжям.
— Свидницьким трактом ти прибув до Стшегома. Велика імовірність, що там ми би ніс до носа зіткнулися з тими, хто тебе переслідує.
— Я збив їх зі сліду. Я впевнений…
— Вони теж розраховують на цю впевненість, — перебив демерит. — 3 твоєї розповіді випливало, що тебе переслідують професіонали. Таких нелегко збити зі сліду. У дорогу, Рейневане. Розумно буде ще до того, як настане ніч, опинитися якнайдалі від Стшегома і пана фон Лаасана.
— Згоден. Це буде розумно.
Вечір застав їх серед лісів, а густі сутінки заскочили поблизу якихось осель, дим повзав там стріхами хат і стелився округою, змішуючись з імлою, яка піднімалася понад луками. Спочатку вони збиралися заночувати в копиці поблизу халуп, запорпавшись у тепле сіно, але їх зачули собаки й так люто обгавкали, що їм довелося відмовитися від свого наміру. Уже майже навпомацки вони знайшли на краю лісу напіврозвалений пастуший курінь.
У лісі весь час щось шаруділо, щось шурхотіло, щось попискувало і погаркувало, раз по раз у пітьмі спалахували бліді ліхтарики очей. Найімовірніше, це були куниці або борсуки, але Рейневан для певності докинув у багаття рештки зібраного на вонвольницькому цвинтарі борцю, докинув зірваної під вечір заячої капусти, бурмочучи при цьому заклинання собі під ніс. Але він не був цілком упевнений ані в тому, що це були відповідні заклинання, ані в тому, що він їх добре запам'ятав.
Шарлей зацікавлено позирав на нього.
— Говори далі, — мовив він. — Розповідай, Рейнмаре.
Про всі свої клопоти Рейневан уже розповів Шарлею під час «сповіді» у кармелітів, тоді ж у загальних рисах виклав свої плани і наміри. Тоді демерит до коментарів не вдавався. Тим більш несподіваною була його реакція тепер, коли зайшла мова про подробиці.
— Я не хотів би, — сказав він, порпаючись патиком у вогнищі, — що би приємний початок нашого знайомства був зіпсований недомовками і нещирістю. Тому щиро і відверто скажу тобі, Рейнмаре, що твій план вартий того лише, щоби запхати його псові під хвіст.
— Що?
— Псові під хвіст, — повторив Шарлей, наслідуючи голосові модуляції проповідника. — І тільки на це надається щойно викладений тобою план. Ти хлопець розумний і освічений, тому не можеш цього не бачити. Не можеш також розраховувати на те, що я візьму участь у чомусь такому.
— Я і канонік Отто Беесс витягнули тебе з-під замка. — Рейневан, хоч і кипів від люті, проте опанував свій голос. — Зовсім не з любові, аж ніяк ні, а тому і тільки тому, щоби ти взяв участь. Будучи недурним демеритом, ти не міг не знати цього ще там, у монастирі. І все-таки щойно зараз ти ставиш мене до відома, що участі не братимеш. Ну то і я скажу щиро і напрямки: повертайся у в'язницю до кармелітів.
— Я ж усе ще у в'язниці в кармелітів. Принаймні офіційно. Але ти, певно, цього не розумієш.
— Розумію, — Рейневан раптом згадав собі розмову з кармелітським ключником, який роздавав оселедці. — Прекрасно також розумію, що тобі залежить на тому, щоб відбути покуту, бо після покути nullum crimen, ти повертаєшся до милості та привілеїв. Але я розумію і те, що канонік Отто тримає тебе у кулаку. Бо варто йому тільки оголосити, що ти втік від кармелітів, — і ти до кінця життя будеш гнаним і голодним. Не повернешся до свого ордену і теплого монастирочка. До речі, що це за орден і що за монастирочок? Можна дізнатися?
— Не можна. По суті, дорогий Рейнмаре, ти правильно оцінив ситуацію. Справді, від демеритів мене випустили дещо неофіційно, покута моя все ще триває. Правда і те, що завдяки канонікові Беессу вона триває на волі, й за це — слава канонікові, бо волю я люблю. Але для чого б то святобливий канонік мав відбирати в мене те, що дав? Адже я роблю саме те, що він мене зобов'язав робити.
Рейневан розкрив було рота, але Шарлей негайно його перебив, причому досить грубо.
— Твоя розповідь про любов і злочин, хоч і захоплююча і цілком достойна пера Кретьєна де Труа, зовсім мене не захопила. Ти не переконаєш мене, хлопче, у тому, що канонік Отто Беесс рекомендував тобі мене як помічника у визволенні жінок зі скрутного становища і як спільника у кровній помсті. Я каноніка знаю. Це мудрий чоловік. Він скерував тебе до мене, щоб я тебе врятував, а не для того, щоб ми обоє поклали голови під сокиру ката. Тому я виконаю те, чого очікує від мене канонік. Врятую тебе від погоні. І безпечно вивезу в Угорщину.
179
«Чотири сини Емона» («Les quarte fils Aymon») — популярний французький шансон XII–XIII ст.