— Я вас не затримую, — сказала вона за якусь мить. — Поїдете яром, повертаючи тільки наліво, весь час наліво. Буде буковий ліс, потім галявина, на ній — кам'яний хрест. Навпроти хреста — просіка. Вона виведе вас до свидницького тракту.
— Дякую, сестро.
— Бережіть себе. Нас залишилося вже так мало.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
За буковиною, на перетині двох просік, стояв серед високої трави камінний хрест, одна з численних у Шльонську пам'яток злочину. Судячи зі слідів ерозії і вандалізму, злочину дуже давнього, можливо, навіть давнішого, ніж поселення, розвалини якого виднілися поблизу у вигляді порослих бур'яном горбків і ям.
— Страшенно запізніле каяття, — прокоментував з-за Рейневанової спини Шарлей, — просто-таки розкладене на покоління. Спадкове, я б навіть сказав. Щоб витесати такий хрест, доводиться витратити кавалок часу, так що ставить його найчастіше вже син, ламаючи собі голову, кого ж то покійний татусько закатрупив, і що ж то його на старість подвигло до каяття. Правда, Рейнмаре? Як думаєш?
— Я не думаю.
— Ти все ще злий на мене?
— Ні.
— Ха. Ну то їдьмо. Наші нові знайомі не збрехали. Просіка напроти хреста, хоча, певно, пам'ятає ще Болека Хороброго, неодмінно виведе нас на свидницький тракт.
Рейневан погнав коня. Він і далі мовчав, але Шарлеєві це не заважало.
— Зізнаюся, що ти мені заімпонував, Рейнмаре з Беляви. У відьом, значиться. Кинути у вогонь жменю трав, пробурмотіти замовляння і заклинання, зв'язати нав'яз можуть, будьмо відверті, перший-ліпший знахар чи баба-чаклунка. Але от твоя левітація, ну-ну, це не коники з гівна ліпити. Де ж ти, зізнайся, у Празі навчався: у Карловому університеті чи в чеських чарівників?
— Одне, — Рейневан посміхнувся спогадам, — другому не заважало.
— Розумію. І всі там левітували під час лекцій?
Не дочекавшись відповіді, демерит зручніше всівся на кінському крупі.
— Але от не можу не подивуватися, — продовжував він, — що ти втікаєш, ховаючись від погоні по лісах, у спосіб, який більше личить зайцеві, ніж магові. Маги, навіть якщо їм доводиться втікати, роблять це набагато ефектніше. Медея, наприклад, втекла з Коринфа на колісниці, запряженій драконами. Атлант літав на гіпогрифі, Моргана збивала переслідувачів з пантелику міражами. Вівіана… Не пам'ятаю, що робила Вівіана.
Рейневан не прокоментував. Зрештою, він також не пам'ятав.
— Не мусиш відповідати, — продовжив Шарлей з іще виразнішою кпиною в голосі. — Я розумію. Тобі бракує знань і вправності, та й досвід невеликий, ти ще тільки адепт таємних наук, всього лише учень чаклуна. Неоперене пташеня магії, з якого колись усе-таки виросте орел, Мерлін, Альберіх чи Можіс. І горе тоді…
Він запнувся, побачивши на дорозі те саме, що й Рейневан.
— Наші знайомі відьми, — шепнув він, — і справді не збрехали. Не ворушися.
На просіці, нахиливши голову і пощипуючи траву, стояв кінь. Стрункий верховий кінь, легкий палефруа[190] із тонкими бабками. Гнідої масті, з дещо темнішими гривою і хвостом.
— Не рухайся, — повторив Шарлей, обережно злазячи. — Такої нагоди може більше не трапитися.
— Цей кінь, — з притиском сказав Рейневан, — чиясь власність. Він комусь належить.
— Звичайно. Мені. Якщо ти його не сполохаєш. Тож не полохай.
Побачивши демерита, який повільно до нього підходив, кінь високо підняв голову, трусонув гривою, протяжно фиркнув, але не налякався, дозволив схопити себе за кантар, що був на ньому. Шарлей погладив його по храпах.
— Це чужа власність, — повторив Рейневан. — Чужа, Шарлею. Коня треба буде віддати власникові.
— Люди, люди… — тихесенько покликав Шарлей. — Агов… Чий це кінь? Де хазяїн? Бачиш, Рейнмаре? Ніхто не з'явився. Отже, res nullius cedit occupanti [191].
— Шарлею…
— Добре, добре, заспокойся, не тривож своє делікатне сумління… Повернемо коня законному власникові. За умови, що його зустрінемо. Але благаю, нехай убережуть нас від цього боги.
Благання явно не дійшло до адресатів або не було вислухане, бо просіку раптом заполонили піші захекані люди, які показували на коня пальцями…
— Це від вас утік цей гнідко? — доброзичливо посміхнувся Шарлей. — Його шукаєте? То вам поталанило. Він гнав на північ, що мав сили в копитах. Я ледве зумів його затримати.
Один із прибулих, величезний бородань, підозріливо подивився на демерита. Судячи з неохайної вдяганки і відразливої зовнішності, він, як і решта, був селянином. Як і решта, був озброєний грубезним дрючком…
190
Palefrois (фр.) — кінь для парадних виїздів. Кожен порядний лицар повинен був мати щонайменше двох коней: палефруа для параду і дестр'є (dextrier) для битви.
191
[Примітка автора] Res nullius cedit occupanti — юридична паремія, що означає: «Нічийна річ припадає тому, хто нею заволодів».