— Amen!
Брат Деодат на катафалку не подавав ознак життя. Шарлей крадькома витер чоло кінцем єпитрахилі.
— Отже, — не опустив він очей під запитальними поглядами бенедиктинців, — вступ ми вже пройшли. І знаємо одне: що маємо справу не з якимось хиренним дияволом, бо такий уже був би втік. Доведеться викотити важчі бомбарди.
Абат заморгав і неспокійно поворушився. Самсон-богатир, що сидів на підлозі, пошкрябався в промежині, шмаркнув, харкнув, перднув, насилу відліпив від живота глечик із медом і зазирнув у нього, перевіряючи, чи там ще щось залишилося.
Шарлей обвів ченців поглядом, який, на його думку, був водночас мудрим і натхненним.
— Як учить нас Святе Письмо, — промовив він, — Сатана відзначається пихою. Ніщо інше, а тільки гординя безконечна привела Люцифера до бунту проти Господа, за пиху він був покараний зверженням у пекельну безодню. Але диявол і далі пихатий! Тому найперша заповідь екзорциста — уразити диявольську пиху, гордість і самозакоханість. Коротше кажучи: добряче образити його, обсипати прокльонами, принизити, облаяти і пообзивати. Зневажити, і тоді він втече як обпльований.
Ченці чекали, переконані, що це ще не кінець. І мали рацію.
— Тому зараз, — тягнув далі Шарлей, — почнемо чорта ображати. Якщо хтось із братів вразливий на грубі висловлювання, нехай негайно звідси йде. Підійди, магістре Рейнмаре, промов словами Євангелія від Матвія. А ви, братіє, моліться.
— Потому Ісус погрозив йому; і демон вийшов із нього. І одужав хлопець тієї години! Тоді підійшли учні насамоті до Ісуса й сказали: «Чому ми не могли його вигнати?» А Він їм відповів: «Через ваше невірство».[217]
Гудіння молитви, яку читали бенедиктинці, змішувалося з речитативом. Шарлей же поправивши на шиї єпитрахиль, став над нерухомим і скам'янілим братом Деодатом і розпростер руки.
— Мерзенний дияволе! — гаркнув він так, що Рейневан затнувся, а абат аж підскочив. — Наказую тобі: негайно вийди з цього тіла, нечиста сило! Геть від цього християнина, ти, брудна, жирна й розпусна свиня, бестія найбестійніша з усіх бестій, ганьба Тартару, безчестя Шеолу! Виганяю тебе, щетиниста жидівська свиня, у пекельний хлів, щоб ти втопився там у гівні!
— Sancta Virgo virginem, — шепотів абат, — ora pro nobis…[218]
— Ab insidiis diaboli, — вторили йому ченці, — libera nos…[219]
— Ти, старий крокодил! — ревів Шарлей, наливаючись кров'ю. — Здихаючий василіск, обісрана мавпа! Ти, надута жаба, ти, кульгавий осел із набитим задом, ти, тарантул, який заплутався у власному павутинні! Ти, обпльований верблюд! Ти, жалюгідний хробак, що повзає у смердючому падлі на самому дні Геєни, ти, бридкий гнойовик, що сидить у лайні. Слухай, як я називаю тебе твоїм справжнім іменем: scrofa stercorata et pedicosa, свиня нечиста і вошива, о ти, наймерзенніший з мерзенних, о найдурніший з дурнів, stultus stultorum rex! Ти, вугляр тупий! Ти, швець пропитий! Ти, цап з розпухлими яйцями!
Брат Деодат, що лежав на марах, навіть не здригнувся. Хоч Рейневан кропив його свяченою водою, скільки влізло, краплі мляво стікали по застиглому обличчю старця. На обличчі Шарлея заграли жовна. «Наближається кульмінація», — подумав Рейневан. І не помилився.
— Вийди з тіла цього! — заволав Шарлей. — Ти, в сраку йобаний катаміт[220]!
Один із молодших бенедиктинців утік, затуляючи вуха й закликаючи ім'я Господнє надаремно. Усі інші були або дуже бліді, або дуже червоні.
Стрижений велетень постогнував і пойойкував, намагаючись засунути в глечик з медом цілу долоню. Це було неможливо, бо долоня була вдвічі більша за глечик. Велетень високо підняв посудину, задер голову і роззявив рота, але мед не витікав, його просто-напросто було замало.
— То як там, — насмілився видушити з себе абат, — із братом Деодатом, майстре? Що зі злим духом? Чи він уже вийшов?
Шарлей нахилився над екзорцизмованим, мало не притуляючи вухо до його блідих губів.
— Уже коло самого верху, — оцінив він. — Зараз ми його виженемо. Треба лише вразити його смородом. Чорт чутливий до смороду. Ану ж бо, братіє, принесіть горщик з гівном, сковороду і жаровню. Будемо смажити під носом в одержимого свіже гівно. Зрештою, придасться все, що добре смердить. Сірка, вапно, асафетида[221]… А найкраще — тухла риба. Сказано-бо у книзі Товита: incenso іесоге piscis fugabitur daemonium[222].
Кілька братів побігли виконувати замовлення. Силач, що сидів під стіною, подлубався пальцем у носі, роздивився палець, витер його об холошу. Після чого знов узявся вибирати рештки меду з глечика. Тим самим пальцем. Рейневан відчув, як з'їдений бобровий плюск підступає йому до горла, здіймаючись на хвилі хрінового соусу.
220
Катаміт — хлопчик, якого в античності тримали для заспокоєння статевих збочень. Лат. catamitus походить від спотвореного давньогр. Ganymedes — Ганімед, юний прислужник Зевса.