— Самсон.
— Самсон, авжеж. Не звертай на нього уваги.
— Що він тут робить?
— Не звертай уваги. Може, піде. Своєю дорогою, куди б вона не вела.
Але зовсім не скидалося на те, що Самсон збирається піти кудись деінде. Зовсім навпаки, скидалося на те, що він дійшов до кінця свого шляху — він усівся на пень за три кроки від них. І сидів, повернувши до них своє одутле дурнувате обличчя. Утім, обличчя було чисте, набагато чистіше, ніж до цього, зникли й зашкарублі шмарклі з-під носа. Та й лапсердак, що його Самсон тепер мав на собі, був новий і чистенький. Попри те, від гіганта все ще долинав слабкий запах меду.
— Ну що ж, — відкашлявся Рейневан. — Ґречність зобов'язує…
— Я знав, — перебив Шарлей і зітхнув. — Я знав, що ти це скажеш. Гей, ти там! Самсоне! Грозо філістимлян! Ти голодний?
— Голодний? — Шарлей, не дочекавшись реакції, потрусив у бік здорованя шматком кишки, зовсім так, ніби підманював собаку або кішку. — На! Ти мене розумієш? На, сюди, сюди, на! Гам-гам! Ням-ням! З'їси?
— Дякую, — раптом відповів гігант, несподівано чітко й осмислено. — Але не скористаюся. Я не голодний.
— Дивно, дивно, — забурмотів Шарлей, схиляючись до Рейневанового вуха. — Звідки він тут узявся? Ішов за нами? Але ж він нібито постійно волочиться за братом Деодатом, нашим недавнім пацієнтом… Від монастиря нас відділяє добра миля, щоби аж сюди дістатися, він мав вирушити відразу ж після нас. І швидко йти нашими слідами. З якою метою?
— Запитай його.
— Запитаю. Коли настане час. А наразі для певності давай розмовляти латиною.
— Bene.[235]
Сонце опускалося над темним бором все нижче, відкурликали журавлі, які летіли на захід, почали гучний концерт жаби в болоті біля річки. А на сухому схилі на краю лісу, ніби в університетській залі, звучала мова Вергілія.
Рейневан вже бозна-вкотре — але вперше по-латинському — розповідав свою недавню історію й описував перипетії. Шарлей слухав — або вдавав, що слухає. Монастирський силач Самсон тупо розглядав невідомо що, а на його одутлій фізіономії, як і раніше, не можна було зауважити жодних поважних емоцій.
Розповідь Рейневана була, ясна річ, лише вступом до основної справи — до чергової спроби втягнути Шарлея в наступальну операцію проти Стерчів. Звичайно, нічого з цього не вийшло. Зокрема й тоді, коли Рейневан узявся спокушати демерита перспективою великих грошей — уявлення, зрештою, не маючи, звідки в разі чого взяти такі гроші. Однак проблема ця мала суто академічний характер, оскільки Шарлей пропозицію відкинув. Відновилася суперечка, в якій обидва диспутанти активно допомагали собі класичними цитатами — від Тацита до Екклезіаста.
— Vanitas vanitatum, Рейнмаре! Суєта суєт і всяко єсть суєта! Не будь запальним, гнів таїться в грудях дурнів. Запам'ятай — melior est canis vivus leone mortuo, краще живий собака, ніж мертвий лев.
— Бо що?
— Якщо ти не відмовишся від дурних планів помсти, то загинеш, бо ці плани для тебе — певна смерть. А мене, навіть якщо не вб'ють, то знову засадять у в'язницю. Але цього разу не на відпочинок у кармелітів, а до льоху, ad carcerem perpetuum[236]. Або на довголітнє in pace[237] у монастирі, що вони вважають ласкою. Ти знаєш, Рейнмаре, що це таке — in pace? Це поховання живцем. У підземеллі, у тісній келії, такій низькій, що там можна тільки сидіти, а в міру накопичення екскрементів треба дедалі більше гнути спину, щоб не шкребтися тіменем об стелю. Ти, либонь, з глузду зсунувся, якщо думаєш, що я ризикну таким заради твоєї справи. Справи темної, щоби не сказати: смердючої.
— Що є для тебе смердючим? — обурився Рейневан. — Трагічна смерть мого брата?
— Обставини, за яких вона сталася.
Рейневана заціпило, він замовк і відвернувся. Якийсь час Рейневан дивився на Самсона-вернигору, який сидів на пеньку. «Самсон виглядає якось інакше, — подумав він. — Щоправда, фізіономія, як і перше, кретинська, але щось у ній змінилося. Що?»
— В обставинах смерті Петерліна, — заговорив він, — немає нічого незрозумілого. Його вбив Киріелейсон. Кунц Аулок et suos complices. Ex subordinatione[238] і за гроші Стерчів. Тому Стерчі повинні понести…
— Ти не слухав того, — перебив його Шарлей, — що говорила Дзержка, твоя своячка?
— Слухав. Але значення тому не надавав.
Шарлей витягнув із саков і розкоркував бутлик, навколо запахло наливкою. Бутлика, поза будь-яким сумнівом, серед прощальних дарів бенедиктинців не було. Рейневан уявлення не мав, коли і в який спосіб демерит заволодів ним. Але підозрював щонайгірше.