— Підтверджується теза, — проговорив він, — що в магічних заклинаннях значення слів і взагалі звуків відіграє дуже невелику роль. Вирішальною є духовна схильність, рішучість, зусилля волі. Мені здається…
Він урвав себе, немовби чекаючи на запитання або коментар. Не дочекався.
— У мене немає іншого виходу, — закінчив він, — крім як триматися вас. Мені доведеться супроводжувати вас. Розраховуючи на те, що коли-небудь повториться те, чого котромусь із вас — або вам обом — вдалося випадково досягти в монастирській каплиці.
Рейневан з тривогою подивився на Шарлея, але демерит мовчав. Він мовчав довго, поправляючи компрес із листя подорожника, який Рейневан приклав до його подряпаної й покусаної шиї.
— Що ж, — сказав він нарешті, — я твій боржник. Попри сумніви, розвіяти які, братчику, тобі вдалося не до кінця, якщо ти хочеш супроводжувати нас у дорозі, я не заперечую. Ну його к бісу те, ким ти є. Але ти зумів довести, що в дорозі ти більше придасися, ніж завадиш.
Велетень мовчки поклонився.
— Тому-то, — вів далі демерит, — разом нам має добре й весело мандруватися. Якщо, природно, ти будеш ласкавий утримуватися від надмірної демонстративності в публічному проголошенні тез про своє потойбічне походження. Ти повинен — вибач за відвертість — радше взагалі утримуватися від будь-яких заяв. Твої висловлювання надто вже разюче суперечать твоїй зовнішності.
Гігант поклонився знову.
— А ким ти є насправді, повторюю, мені загалом байдуже, сповіді або зізнань я не чекаю і не вимагаю. Але я хотів би знати, яким іменем тебе називати.
— «Чому, — стиха процитував Рейневан, пригадуючи трьох лісових відьом та їхнє віщування, — ти питаєшся про моє ім'я? Воно дивне».
— Істинно так, — посміхнувся гігант. — Nomen meum, quod est mirabile…[259] Збіг цікавий і цілком очевидно — не випадковий. Адже це «Книга суддів Ізраїлевих». Слова відповіді, яку на своє запитання одержав Маноах… Батько Самсона. Так що нехай і далі буде Самсон, адже це ім'я нітрохи не гірше за інші. А прізвище, що ж, прізвищем я можу завдячувати саме твоїй, Шарлею, фантазії і винахідливості… Хоча зізнаюся, що мені темніє в очах від самої лише думки про мед… Щоразу, як тільки згадаю собі те своє пробудження, там, у каплиці, з липучим глечиком у руці… Але приймаю. Самсон Медок, до ваших послуг.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Стінолаз, що сідав на дзвіницю костелу, розполохав граків; чорні птахи злетіли з гучним карканням і почали ширяти донизу, на дахи будинків, обертаючись у повітрі, ніби клапті сажі, які з пожежі відносить вітром. Граки мали чисельну перевагу й не давали так легко зганяти себе з дзвіниць. Вони ніколи не капітулювали би перед звичайним стінолазом. Але це не був звичайний стінолаз, граки зрозуміли це відразу.
Сильний вітер дув над Вроцлавом, гнав темні хмари з боку Шленжі, під поривами вітру бралася брижами сіро-синя вода Одри, розгойдувалися гілки верб на Солодовому Острові, хвилювався густий очерет поміж старицями. Стінолаз розкинув крила, скрекотом кинув виклик гракам, які кружляли над дахами, здійнявся в повітря, облетів дзвіницю, сів на карниз. Протиснувшись крізь ажурне плетиво вікна, кинувся у темну безодню дзвіниці, полетів униз, викручуючи запаморочливу спіраль уздовж дерев'яних сходів. Приземлився, сів, б'ючи крилами і настовбурчуючи пір'я, на підлогу нефа, і майже відразу змінив зовнішність, перетворившись на чорноволосого і вбраного в чорне чоловіка.
З боку вівтаря наближався, гримотячи сандаліями і бурмочучи щось під ніс, ризничий, дідок із блідою пергаментною шкірою. Стінолаз гордо випростався. Ризничий, побачивши його, поблід іще більше, перехрестився, низько нахилив голову і швидко сховався до ризниці. Але стукіт його сандалій потривожив того, з ким Стінолаз хотів зустрітися. З-під аркади, за якою ховалася капличка, беззвучно з'явився високий чоловік з короткою гострою борідкою, загорнутий у плащ зі знаком червоного хреста і зірки. Вроцлавський костел Святого Матвія належав госпітальєрам cum Cruce et Stella[260], їхній притулок був при самому костелі.
— Adsumus, — упівголоса привітався Стінолаз.