— Від єпископа Конрада, правда? — здогадався він. — Ви пан…
— Фон Грелленорт, — нагадав Стінолаз.
— Звичайно, — Гжегож Гейнче стримано, рухом пальців, підкликав дівку, щоби та прибрала зі столу. — Біркарт фон Грелленорт, довірена особа і радник єпископа. Сідайте, будь ласка.
Катований завив з підземелля, закричав дико і неартикульовано. Стінолаз сів. Інквізитор витер з підборіддя рештки жиру.
— Єпископ, — заговорив він за якийсь час, — здається, залишив Вроцлав? Виїхав?
— Це ви зволили сказати, ваша велебносте.
— Певно, у Нису? Відвідати пані Агнєшку Зальцведель?
— Його достойність, — Стінолаз навіть найменшим рухом повіки не відреагував на ім'я найновішої єпископської коханки, яке утримувалося в найглибшій таємниці, — його достойність не звик інформувати мене про такі подробиці. Я ними також не цікавлюся. Той, хто пхає носа у справи інфулатів, ризикує його втратити. А я своїм носом дорожу.
— Не сумніваюся. Але ж я маю на увазі аж ніяк не сенсації, а лише здоров'я його достойності. Адже єпископ Конрад уже не першої молодості й повинен уникати надміру палких турбацій[267]… А тим часом всього тільки тиждень минув відтоді, як він виявляв честь Ульриці фон Райн. До того ж ці візити до бенедиктинок… Ви здивовані, пане лицарю? Справа інквізитора — знати.
З підземелля почувся уривчастий крик, що перейшов у хрипіння.
— Справа інквізитора — знати, — повторив Гжегож Гейнче. — Тому я знаю, що єпископ Конрад подорожує Шльонськом не тільки заради того, щоби відвідувати заміжніх жінок, молодих вдовичок і черниць. Єпископ Конрад готує черговий похід на Брумовсько. Він намагається залучити до співробітництва Пшемека Опавського і пана Альбрехта фон Колдіца. Здобути збройну підтримку пана Пути з Частоловиць, клодзького старости.
Стінолаз не прокоментував цього, не опустив погляду.
— Єпископу Конрадові, — вів далі інквізитор, — здається, не заважає те, що король Сигізмунд і князі Імперії прийшли до зовсім іншого рішення. Що не можна повторювати помилок попередніх хрестових походів. Що треба все чинити обдумано і без ейфорії. Що треба підготуватися. Укласти союзи й альянси, зібрати кошти. Перетягнути на наш бік моравських панів. А до того часу утримуватися від військових авантюр.
— Його достойність єпископ Конрад, — перервав мовчання Стінолаз, — не мусить оглядатися на князів Імперії, бо на Шльонську він їм рівний… якщо не вищий. А добрий король Сигізмунд, здається, зайнятий… Як форпост християнства, він забавляється — зі зброєю у руках — із турками на Дунаї. Напрошується на новий Нікополь[268]. А може, намагається забути інші прочухани, ті, що їх три роки тому дістав від гуситів під Німецьким Бродом, може, силкується забути, як утікав звідтіля. Але, мабуть, усе ще про це пам'ятає, бо якось не дуже поспішає братися до нового чеського походу. Тож на єпископа Конрада, бачить Бог, лягає обов'язок посіяти страх серед єретиків. Ви ж бо знаєте, ваша велебносте, si vis pacem, para bellum[269].
— Я знаю також, — інквізитор легко витримав погляд Стінолаза, — що nemo sapiens, nisi patiens[270]. Але облишимо це. У мене було до єпископа кілька справ. Кілька запитань. Та якщо він виїхав… Нічого не вдієш. Бо на те, що на ці запитання відповісте ви, пане Грелленорт, розраховувати я, мабуть, не можу, чи не так?
— Це залежить від характеру запитань, які ваша велебність зволить поставити.
Інквізитор якийсь час мовчав, скидалося на те, що він чекає, коли катований у підземеллі знову закричить.
— Йдеться, — промовив він, коли і цей крик затих, — про ті дивні випадки смертей, загадкові вбивства… Пан Альбрехт фон Барт, убитий під Стшеліном. Пан Петер де Беляу, убитий десь під Генриковом. Пан Чамбор з Гайссенштайна, таємно зарізаний у Собутці. Купець Ноймаркт, на котрого напали і якого вбили на свидницькому гостинці. Купець Пфефферкорн, убитий на самісінькому порозі Немодлінської колегіати[271]. Дивні, таємничі, загадкові смерті, нез'ясовані вбивства трапляються останнім часом у Шльонську. Єпископ не міг про це не чути. Ви — теж.
— Щось там, не заперечую, долетіло і до наших вух, — байдуже погодився Стінолаз. — Але ми не надто забивали собі цим голови — ні єпископ, ні я. Відколи це вбивство стало чимось незвичайним? На кожному кроці хтось когось убиває. Замість того, щоб любити ближнього свого, люди ближнього свого ненавидять і готові за будь-яку дрібницю відправити його на той світ. Вороги є в кожного, а мотивів ніколи не бракує.
268
Битва 28 вересня 1396 року між 200-тисячним турецьким військом і 60-70-тисячним військом хрестоносців на чолі з королем Сигізмундом під містом Нікополем (нині — Болгарія). Хрестоносці зазнали нищівної поразки, близько 10 тисяч полонених лицарів були вбиті турками.