На черзі тепер «асобий атдєл» і його діяльність. Основна задача слідчого відділу, це провіряти «спецконтинґент» та усталювати степень їхньої вини. В практиці це виглядає так: всю ніч посилає слідчий свого «пуцера»-розсильного — за потрібними йому людьми. По черзі кличе їх до себе й обкладає звичайно спершу, матюками. Відтак списує докладно особисті дані, далі сідає вигідно за стіл, закладає ногу за ногу, закурює добру папіроску, часом частує деліквента й каже, звичайно загрозливо-спокійно: «ну вот, тепер паґаварім». Іде, ясна річ, про усталення степеня «сатруднічества» з німцями. Падають питання, звідси і звідти; підхід до «пацієнта» дуже індивідуальний, часом річево-холодний, часом облесно-приязний, буває грімко-матюкальний, (я сам чув раз через стіну амбуляторії, де я ночував і яка сусідувала з «асобим атдєлом, як «особіст» 45 хв. без перерви лаяв допрошуваного), буває часом, за фаховою термінологією, з «помордасієм». Про багатьох приходить на бажання докладна опінія з дому, що є з місцевої міліції, це — де можливе. Попеклося на тому, головно, багато галичан-підстаршин, що додавали себе звичайними, а пізніше, на своє велике здивування, бачили в руках слідчого свою світлину з «пагонами», це — підстаршини: Турчин, Криворучко, ще один, якого прізвища не пам'ятаю. Про більшість важко було довідатися будьщо з дому, бо багато походило з основно знищених або евакуйованих околиць. Ті мали найбільші шанси й пливали в мутній воді на всі лади.
Пізніше, коли я мав до діла з канцелярією санчасті, мав я теж нагоду познайомитись з способами клясифікації «вини». Було це так: давніше кожний інвалід окрім лікарського свідоцтва, так званого «акту», уложеного лікарем та начальником «проізводствєннаґо» відділу, мусів мати ще й затвердження «особіста». Тому на кожному «акті» він червоним олівцем виписував свої короткі завваги із заподанням групи. І так, перша група, це були: офіцери ЧА, що були в німецькому полоні, або запіллі, офіцери частин творених німцями (отже трактовані на одному рівні!), працівники господарки на окупованих теренах (я знав особисто, що сюди зараховували одного поганяча, який возив молоко у Слуцьку); друга група — це підстаршини ЧА, поліція окупованих земель, працівники адміністрації на окупованих теренах; третя — рядові ЧА, і люди, що попросту були під окупацією; з четвертої групи я не бачив нікого — це, мабуть, були «провєрені». За моїх часів майже всі приписи були в стадії злагіднювання; Червона армія робила такі поступи, «освободжувала» такі розлогі терени, що для провірки всіх їх мешканців треба було б побудувати ще один Совєтський Союз. Тепер виловлювали пильно тільки всякі ранґи піднімецьких формацій, їх відправляли до Сталінгорська до тюрми, там їх судили і засуджували на вісім до десять років в'язниці. Напр., д-р (уштуф) Любінецький з Медики к. Перемишля дістав 8 літ. На ще одну річ при слідстві клалася велика вага, а саме: точне усталення державної приналежности після принципу, що совєтським громадянином є той, хто дістався під совєтську владу в 1939 році. Що ця справа була трактована серйозно, я мав нагоду переконатися; та про це згодом. Переходжу тепер до найбільш історичної та близької для кожного з нас справи, а саме: як жили галичани в таборових умовинах, що думали, чого вижидали і які були для них можливості.
Як я вже згадував, в таборі було до 150 галичан. За вийнятком кількох десятників, з яких більшість до свого степеня не признавалася, це рядові піхотних і артилерійського полків. Коли я прийшов до табору, найгірші хвилини були вже за нами. Оті хвилини були природньо, невеселі. З моментом приходу галичан до табору, всяка таборова сволоч, головно з адміністрації та таборових підпанків, кинулася доводити на них свою льояльність. Явище цілком паралельне до того, що я пережив на власній шкірі. З часом «старі» пристосувалися, галичани пішли в шахту й усе поплило нормальним таборовим трибом. За місяць, або два, дехто виліз з шахти, різними способами, залежно від випадку. Напр., Петро Тимочко, штурман фюзилєрів, пішов малювати гасла і пики вождів, авансувавши на таборового «художніка», функція в кожному таборі етатова і необхідна. Тому і решта братії непохлібно про нього говорила, та я у багатьох балачках виробив собі про нього правильну, додатню опінію. Говорили, зрештою, зле й про мене, і про кожного, хто виліз з шахти, та «плавав» по таборі. Мединський, купець зі Львова, 45-річний чоловік, хворий на серце, до шахти не пішов, сам зрікся приділу до інвалідної бриґади і працював лагерним «красільщіком». Кілька фахових столярів, галичан, працювали в бриґаді «плотніків». Та це були одиниці, а маса ходила до праці в шахту.