У таборі зібралося вкінці до 3000 людей, отже, багато понад поємність. Треба було думати про «розґрузку». Це саме була пора, коли наша найвища влада — Управлєніє по дєлам воєнноплєнних і інтєрнірованих — рішила, що треба творити табори після державної приналежности інтернованих. Скупі чутки з-поза табору доносили, що в інших таборах такий процес іде вже від тижнів. Сам по собі був він доказом своєрідного краху доцьогочасної провірної системи та непідготованости її для «обработкі» таких великих мас народу. До цього падали тут і там вискази таборових можновладців, які дозволяли заключати, що зміни будуть доволі радикальні. І так, від літа 1945 р. перестали пакувати до таборів «визволенців» з робіт у Німеччині, а творили з них «трудовиє батальйони», парамілітарні організації вільних людей, але без права, хоч покищо, повороту на батьківщину. Провірка оставших у таборі (негаличан) провадилася далеко менше строго, як дотепер. Майже щомісячно «особіст» оголошував нові списки «провєрених», що віддавали свій сінник, та виходили «за зону» — на правах вільної людини, з документами, але знову ж без права виїзду, і без права зміни місця праці… Німців, у рямцях комплектування таборів після горожанства, з нашого табору забрали. Шкода було німецького члена «санчасті», д-р Бавдлєра, що своєю солідністю та добротою з'єднав собі і своїх і чужих. Час від часу забирали з табору групу «руських», або нацменів. Врешті табір опустів остільки, що ок. 1000 осіб відійшло, чи то на «свободу», чи до других таборів.
Санчастина реорганізувалася котрийсь з черги раз; з курляндців прийшли два лікарі, проф. Савійскій, малорос, до війни ординарій клініки Кончаловського в Москві і Цупко, молодий одесит, донедавна активний власовець. Я, стративши місце перекладача, став санітаром у амбуляторії. Мав я функцію, що обіймала низку дуже різних зайнять. Провадив картотеку хворих, укладав статистику хворіб до щомісячного звіту, кип'ятив інструменти (головно голки до застриків і кліщі до рвання, чи пак ламання зубів, бо що ж іншого?), помагав при складніших розтинах чиряків і т.д. Правда, одною з моїх найважливіших функцій стало подавати термометр хворому та відчитувати горячку. Це дало мені в руки певну владу і я старався мою нову можливість, де тільки вдалося, використовувати, щоб помогти галичанам. Хто мені наперед заповів візиту в амбуляторії, все мав горячку між 37.2 і 37.8. Цього було досить, щоб не піти на роботу і не бути висланим до шпиталя. Лікарський персонал, з природи речі, в касарняно-таборових умовинах, це люди дуже нелюблені, але я вмів якось годитися і з медичною владою і з пацієнтами та мав марку того, з яким можна говорити на розум. Так, напр., молодий білорус, бувший поліцай, прізвищем Заїко, раз запитав мене, чи я не знаю якоїсь ради, щоб мати горячку, і то не просто, а що другий день. Хлопчина нагадав собі, що був колись хворий на малярію, і хотів тепер це використати. Я, медик ніякий, але — техніку медичної процедури в таборі знав добре; ми хвилину подумали і вихід найшовся. Хлопчисько купив собі на шахті у якогось «вольнонайомного» термометр. Ідучи до амбуляторії на оглядини, будь-як підогрівав свій другий термометр до, приблизно, 37.8 та клав його відразу під ліву руку. В амбуляторії я подавав йому наш термометр, який він набожно клав під другу руку, а коли приписаних 5 хвилин минуло, я відбирав його власний термометр з готовою температурою. Зробивши нещасну міну, мій Заїка нарікав на дрощі, біль голови і т. п., горячка що другий день, здавалося, потверджувала його жалі. Він постогнав так щось 2 тижні, відтак рішено, що він лиш псує фреквенцію, і з шахти його звільнили… Певно, що в нормальних умовинах цей засіб був би занадто примітивний. Але в нашому таборі це вдавалося…