— О ні, ваша милість! — усміхнувся юний Бакрадзе й зняв з плеча рушницю, з якою він, за тодішнім звичаєм, не розлучався й завжди носив із собою. Він трохи одійшов, опустився на одне коліно й прицілився. Усі затамували подих. Гримнув постріл, і на верхів’ї заметався сокіл.
— Ет, промазав! — вигукнув Церетелі з прикрістю.
— Ні, шені чиріме, бо сокіл зачепився обома лапками, а однією кулею в обидві торочки не влучиш. Я обірвав тасьомку на його правій ніжці, а тепер стрілятиму в ліву.
Він зарядив рушницю й знову вистрілив. Сокіл полетів униз, але раптом стрепенувсь, перевернувся в повітрі й полинув угору. Туди ж помчали єгері.
Усі були вражені юнаковою спритністю, а сам він, ніби нічого й не сталося, взявся чистити зброю.
— Принесіть мою рушницю! Недарма мовиться: «Рушниця — стрільцю, а стрілець — народові». Ти гідний такої рушниці, носи на щастя! — сказав Церетелі.
Принесли довгу рушницю з тонким дулом, стягнутим золотими кільцями, й передали юнакові.
У палаці всі раділи перемозі юного Глахуни, та в однієї мешканки палацу від цієї пригоди аж надто піднявся настрій. Юна донька Церетелі з вікна вежі схвильовано стежила за звільненням сокола. Вона й раніше чула про Глахуну, але побачене сьогодні припало їй до душі й так схвилювало та захопило її, що в серці у княжни спалахнуло кохання.
Недаремно в давнину духівники ремствували, що «Витязь у тигровій шкурі» важить для людей більше, аніж Біблія. Упродовж віків усі, від старого до малого, зачитувалися цією поемою, юнаки наслідували Таріела й Автанділа, дівчата — Нестан і Тінатін, царі й придворні намагалися брати приклад з Ростевана й Сограта, слуги удавали Шермадіна, а служки й годувальниці уявляли себе новими Асмат. І в доньки Церетелі знайшлася одразу своя Асмат. Листування з юним Бакрадзе дедалі жвавішало. Глахуна, не обізнаний з таємницями кохання, вперше відчув якесь дивне почуття, що охопило все його єство. Він віддався незвіданій річці кохання, обминув усі її пороги й поринув у вир. Юнак змінився, облишив свої звичні розваги й увесь палав у полум’ї цього сильного почуття. «У розлуці з нею тліти, пломеніти і горіти», — переконував себе й тільки здалеку тішився коханням. У ті часи дівчата вимагали від своїх обранців: «Для милої своєї — звитяжцем стати». Така сама вимога випала й на долю нашого закоханого. Та де ж знайти місце для подвигів?
Тоді Кахетія знемагала в ярмі татарщини[18], і дорослі, й діти тягли на собі важке ярмо рабства, а надто — князівство. Лише дехто наважувався чинити опір завойовникам. Серед них ахметський володар Бідзіна Чолокашвілі був найхоробріший. Слава про його відчайдушність сягала й до Імеретії. І ось наш новий Автанділ зупинив свій погляд на Чолокашвілі. Він чудово підготувався, обладунок увесь одягнув, осідлав свою Абхазуру й подався на схід. Сумно йому стало в дорозі, гнітила серце розлука з рідним краєм і коханою. Їхав він, наспівуючи рядки Руставелі:
звірявся він своїми почуттями місяцю та сонцю, згадавши останній рядок:
він і сам перейнявся сподіваннями. Абхазура, зачувши посвист канчука, наче співчуваючи думкам господаря, гарно закинула голову назад, побасувала хвилину на місці, знову помчала вперед, ніби затявшись змести грудьми всі перепони на своєму шляху.
Розділ четвертий
Кахетинський цар Теймураз Перший вважав себе рівним біблійному Давиду... «Він предок мій, а я його гідний нащадок, — я цар і поет, такий самий, як він», — розмірковував цар, забуваючи, що Давид правив за віщою Божою волею, а він усівся на престол лише з волі низів — своїх підданих; той бився з амалекітянами, а йому випали татари та лезгини!.. У політиці був поетом, у поезії — політиком, і готував цим самим своєму царству жахливе майбутнє.
Дехто помічав це, але ніхто не посмів би висловити своїх думок. І чулися докори не вголос, а тихцем.
Був початок зими. Палахкотів камін, і ясенові поліна весело потріскували в ньому... Перед каміном сидів юнак, пильно вдивляючись у мерехтливі вуглинки. Поруч на тахті лежав літній чоловік. Вираз його обличчя змінювався, що виказувало напружену роботу думки.
— Чогось наш володар давно не з’являвся на дарбазоба, — першим порушив мовчанку юнак. — Замкнувся й сидить сам!
— Мабуть, надуває міхи в своїй волинці, — з гіркотою промовив старий.