Ступивши за шістдесятку, він і досі — лише вчитель риторики, а де, як не серед учителів, знайдеш направду щиру, просту, гарну людину? Ми ж, не вилазячи з форуму, заморочені безконечними позовами, мимоволі й самі привчаємось до крутійства. А школа, аудиторія, надумані справи, — все це, далеке від гризні й кривди, є хіба джерелом радості, особливо для людей у віці. Що ж бо жаданіше у старості, аніж те, що таким солодким було за молодості? Тому-то Ісей, на мою думку, не лише найкрасномовніша, але й найщасливіша людина. І якщо не бажаєш зазнайомитися з ним, то ти — хіба що «з каменю й заліза».
Отож — приїжджай, якщо не задля мене, то задля того, щоб послухати Ісея. Хіба ти не читав про одного гадитанця[42], якого аж так захопила слава Тіта Лівія, що прибув із краю світа, аби його побачити, а побачивши, одразу й назад подався, додому? Не прагнути знайомства з такою людиною, — а що може бути милішим, прекраснішим, достойнішим, аніж таке знайомство? — не думати про нього, то просто ганебно, то значить бути aphilokalon[43], загалом геть до всього байдужим. Ти скажеш: «Маю тут, під рукою, книги, написані не з меншим блиском». Хай так. Але читати можеш будь-коли, а слухати — лиш де-коли. До того ж, знаємо, у живому голосі є щось таке, що торкається серця. Хай у тому, що читаєш, і справді більше гостроти, а все ж у душу глибше западає виголошене слово: сама вимова, вираз обличчя, постава, кожен рух промовця — все це таки щось додає до голосу. Не вважаємо ж вигадкою оту розповідь про Есхіна[44], який, прочитавши родосцям промову Демосфена й побачивши, як вона всіх захопила, кажуть, додав від себе: ti de? Еі autu tu theriu ekusate![45] А читав же Есхін, lamprophonotatos[46], якщо вірити Демосфену, — і він же визнав, що ця промова прозвучала б набагато краще, якби виголошував її сам укладач.
Усе, бачиш, спонукає тебе, щоб ти почув Ісея, хай би й для того, щоби сказати: я його слухав. Бувай здоровий.
Лист 6
Довго було б дошукуватися (та чи варто?), як то трапилося, що я, ледь не випадкова у тому товаристві людина, опинився на обіді в одного добродія, який, на його думку, — щедрий і дбайливий, на мою ж — і скупий, і, водночас, розтратливий. Йому і ще небагатьом із гостей подавали вдосталь усього найсмачнішого, іншим — абияке, і то скупо. Навіть вино у маленьких плящинах він розподілив за трьома сортами (вибирати чи відмовлятися не можна було): одне для себе й для нас, друге — для друзів скромнішого стану (сортував і їх), третє — для своїх і моїх відпущеників. Зауважив це мій сусід, що найближче прилягав на ложі, й запитав мене, чи я схвалюю таку гостину. — «Звісно ж, ні, — відповів я. — «А ти, — повів він далі, — якого звичаю дотримуєшся?» — У мене всім подають однаково: запрошую ж людей, щоб їх пригостити, а не принизити; як зрівняв усіх запрошенням до столу, так само зрівнюю і всім тим, що на столі». — «Чи також і відпущеників?» — «Також і їх. Вони ж бо в мене гості, а не відпущеники». — «І дорого тобі обходиться така гостина?» — «Аж ніяк». — «Як таке може бути?» — «А так, що мої відпущеники п’ють не те вино, яке я п’ю, а я п’ю те, яке вони п’ють»[48].
То не буде для тебе витратно, клянуся Гераклом, коли ділитимешся з багатьма тим, що споживаєш сам, аби лиш лакомство поскромнити. Його й треба приборкати, сказати б, довести до норми, і якщо хочеш заощадити гроші, то краще зробити це, поскромнюючи себе, аніж інших принижувати.
Навіщо все це розказую? Щоб тобі, обдарованому юнакові, розкішно заставлений стіл у декого не видався, бува, ощадністю господаря. А що я люблю тебе, то, відповідно, й належить на таких-от прикладах показувати, чого тобі варто уникати[49]. Отож пам’ятай: нічого не треба так остерігатися, як того дивного товариства розкоші й скнарості; і те, й те зокрема є чимось найгидкішим, а в парі — то вже й сказати годі. Бувай здоровий!
44
…
47
48
49
…