Лист 20
Приготуй аса[64] й послухай чисто тобі золоту оповідку, навіть оповідки, бо при цій, свіжій, — давніші пригадалися. Так ось. Важко хворіла Веранія[65], дружина Пізона, кого усиновив Гальба. Навідує її Регул. Ти лиш подумай, що то за нахабство — прийти до хворої, яка його тяжко ненавидить, а її чоловік — його за найлютішого ворога має! Та коби-то лишень прийти! Сідає при самій постелі, розпитує, якого дня, о котрій годині народилася. Почувши, хмурить чоло, потуплюється в одну точку, ворушить губами, перебирає пальцями — наче пильно щось підраховує. Мовчить. І врешті, коли вже й самому набридло тримати нещасну в такій напруженій непевності, — «Переживаєш, — каже, — критичні години, але — виживеш. А щоб тобі було зрозуміліше, порозмовляю з ворожбитом, що вичитує з нутрощів, я радився з ним не раз». Не зволікаючи, приносить жертву і запевняє хвору, що нутрощі вказують на те саме, що й зорі. А та, довірлива, як то зазвичай усі важко хворі, каже подати таблички й відписує Регулу спадщину. Незабаром їй погіршало; вмираючи, вона ще спромоглася, що було сил, кинути йому в обличчя все, що про нього думала, — назвала негідником, лукавцем, віроломцем, ба, й кимось гіршим, бо життям рідного сина присягався. Та Регулу до цього не звикати: йде він на це не менше злочинно, аніж часто, — на голову нещасного хлопця накликає гнів богів, яких він сам щодня обманює.
Веллей Блез, той багатий консуляр, уже за крок до смерті, надумав змінити заповіт. А цей же Регул, сподіваючись, що йому щось перепаде при тих нових табличках (він уже встиг обтанцювати старого), почав усіляко вмовляти лікарів, щоб ті помогли небораці ще бодай трохи подихати. Коли заповіт уже був підписаний, махляр зняв маску й заговорив з цими ж лікарями вже геть по-іншому: що це ви, мовляв, мучите нещасного? дайте ж йому спокійно померти, раз уже не годні життя надточити… Блез помирає і, мовби чув усе це, не залишив Регулові й аса.
Достатньо й тих двох оповідок, а чи й третю, як у школі, хочеш послухати? Ось тобі й третя. Аврелія, поштива жінка, перед тим як скріпити підписом заповіт, одяглась у прекрасні туніки. Прийшов підписати й Регул і, побачивши її у тих шатах, — «Запиши мені, — каже, — й ті туніки». Та подумала, що чоловік жартує. Якби ж то! Наполягає, і то неабияк. Довелося жінці відкрити таблички й заповісти йому й туніки, в яких була зодягнена; поки писала, пильно приглядався, чи, бува, чогось не пропустила. Жінка жива, а той змушує її вписувати ті туніки, мовби вона — вже на смертному ложі. І ось така людина отримує заповіти й записи, начебто гідна їх отримувати!
Alla ti diateinomai?[66] У тій державі, де ницість і безсоромність давно вже в не меншій, та що я кажу, — у значно більшій винагороді, аніж чеснота й чистота? Глянь хоча б на того Регула: з нужди й злидоти — до таких статків допнутися! Сам же він мені якось зізнався, що, бажаючи дізнатися, чи скоро заокруглить своїх шістдесят мільйонів, завважив у жертовної тварини подвійні нутрощі, що й обіцяло йому на додачу до тих мільйонів ще одну шістдесятку. І матиме, не сумнівайся, якщо й надалі диктуватиме укладачам заповітів, що вони мають писати. Ось він, найгидотніший спосіб шахрайства! Бувай здоровий!
Книга III
Лист 1
Не знаю, чи я проводив коли-небудь час приємніше, аніж нещодавно, коли побував у Спурінни[68]. Саме його я хотів би наслідувати у старості, якщо мені суджено до неї дожити. Його життя — то сама впорядкованість. Дві речі мене однаково втішають: мірний рух зірок у небі й чіткий розпорядок життя людини, особливо на схилі віку. Юнакам ще якось пасує метушливий безлад у житті, людині ж у літах личить усе спокійне і впорядковане: трудитись уже пізно, домагатись почестей — соромно.
Цього правила Спурінна тримається несхитно, навіть у дрібницях: навіть вони, ті дрібниці, повторюються щодня за певним порядком, мовби колом ідуть. Уранці він ще собі полігує; о другій[69] велить подати взуття і прогулюється, проходячи зо три милі пішки, — скріплює тіло, а з ним, не менше, й душу. Якщо побіч є друзі, то починаються поважні розмови, якщо ж він сам, то йому читають якусь книгу; читають іноді й у колі друзів, якщо, звісно, це їх не обтяжує. Потім він сідає у крісло; знову ж — чи то книга, чи бесіда, що буває вагомішою, аніж книга. За якусь хвилину — він вже у візку; бере з собою свою дружину, що є зразком в усьому, чи когось із друзів, як от нещодавно мене. Як то приємно, як солодко так от побесідувати в чотири ока десь на відлюдді! Скільки тут зворушливого, призабутого! Про яких людей, про які події почуєш! Якими настановами проймешся! Хоча у своїй скромності, така вже його вдача, він не дозволить собі наставницького тону. Сім миль у візку, одна — знову ж пішки. Опісля чи то знову посидить собі, чи повертається до своєї кімнати, береться за стилос.
65
68
69
…