Пише, латиною й грекою, вельми поважну, витончену лірику. Якась вона на диво солодка, мила, світла, а ще, це вже від високих чеснот автора, сповнена особливого чару. Коли вже звістили, що готова купіль (взимку це дев’ята, влітку — восьма година), він, коли сонячно й немає вітру, трохи походить собі без одягу, а тоді довго, таки з запалом, бігає за м’ячем: протистоїть старості й такими-от вправами. Викупавшись у лазні, перед обідом він ще трохи прилягає, слухає якусь книжку — щось легке, приємне. Увесь той час його друзі зайняті або тим, що й він, або — кожен чимось своїм. Розумно вишукані обідні страви подають на чистому старому сріблі[70]; є тут і коринтська бронза, яку він любить, але — без захоплення. Часто за обідом ставляться комічні сценки: смачне — ще й смішним присмачене. Обід, навіть улітку, забирає й частину ночі, та він нікому не видається надто довгим, так уже хутко спливає час за столом. Тож не диво, що й по сімдесят сьомому році життя у нього не притупились ні зір, ані слух[71], не прив’януло, не обважніло тіло; від старості — лише розважність.
Ось яке життя вимолюю для себе, виношую його у своїх думках, ось у яке, спраглий, ступлю, тільки-но, з огляду на вік, зможу сам собі просурмити: «спочинь!» Наразі ж, у каламутному крутежі безконечних справ, світить мені ладом свого життя Спурінна — моя розрада, мій взірець. Він, поки це було справою честі, справляв повинності, приймав магістратури, керував провінціями, тож довголітньою працею заслужив собі таке дозвілля. Таку життєву стезю обираю й для себе, таку ж ставлю межу, в чому, вже тепер, запевняю тебе своїм підписом. А якщо тобі видасться, що я побіг далі, за ту рису, — викликай мене до суду із цим моїм листом і силою спровадь на відпочинок, раз уже лінивством годі буде мені дорікнути. Бувай здоровий!
Лист 5
Вельми приємно мені, що так часто й пильно перечитуєш книги мого дядька[73]; приємно й те, що ти хотів би мати їх усіх під рукою і просиш перерахувати їх. Що ж, візьмуся за перелік і навіть вкажу тобі, в якій послідовності вони писані, адже й це — чимала втіха для тих, хто займається наукою.
Отож: «Про метання дротиків з коня» — одна з його книг, яку він з однаковим хистом і старанням написав, ще коли був префектом кінного загону. «Життя Помпонія Секунда»[74] — у двох книгах, якими він віддав належне своєму другові: Помпоній дуже його любив. «Германські війни»[75] — у двадцяти книгах; у них зібрано все, що стосується наших війн з германцями. Задумав він цю працю, ще коли воював у Германії, а спонукав до неї — сон: стала перед ним з’ява Друза Нерона, який, захопивши чимало земель у германців, сам же там загинув, от і поручив йому пам’ять про себе — просив уберегти її від несправедливого забуття. «Ті, що вчаться» — у трьох книгах, що через великий обсяг розділені на шість томів, де викладено настанови для оратора: від початкових — аж до тих, що завершують його освіту. «Сумнівні вислови» — у восьми книгах; він писав їх в останні роки Нерона, коли рабський дух, що запанував у суспільстві, робив небезпечним будь-який вид студій, якщо в них з’являлась бодай якась сміливіша, вільніша думка. «Від кінця історії Авфідія Басса»[76] — тридцять одна книга, а ще «Природнича історія» — у тридцяти семи книгах, праця розлога, глибока й різноманітна, як і сама природа.
Дивуєшся, що стільки книг, ще й з такою пильністю в усьому, могла написати зайнята людина. Здивуєшся ще більше, дізнавшись, що він якийсь час ще й судові справи провадив, та й помер на п’ятдесят шостому році життя. Але й впродовж цього часу його відволікали вельми поважні посадові обов’язки й сама дружба принцепсів. Але то була людина гострого розуму, неймовірного завзяття і виняткової, при найскромнішому сні, бадьорості. Працювати при світлі починав уже з Вулканалій[77], не з огляду на якісь там прикмети, а задля самих занять, ще затемна: взимку — з сьомої, найпізніше з восьмої години, здебільшого з шостої. Працюючи, будь-коли міг заснути, будь-коли й прокинутись. Ще до світанку ходив до імператора Веспасіана (той теж не дочікувався дня), потім брався до своїх обов’язків. Повернувшись додому, скільки залишилось часу, стільки й працював. Щось перекусивши (впродовж дня, звичаєм предків, покріплявся лише простою, легкою їжею), улітку при вільній хвилині прилягав собі на сонці; йому читали, а він — занотовував, робив виписки. Читаючи, завжди щось виписував: любив повторювати, що не буває аж такої поганої книги, де не можна надибати бодай чогось корисного. Погрівшись на сонці, найчастіше обливався холодною водою, знову щось перекушував і на якусь хвилину поринав у сон. А тоді, мовби то був ранок нового дня, одразу ж брався до занять, вже до обіду їх не перериваючи. За столом читали книгу, а він побіжно нотував. Пам’ятаю, хтось із гостей перервав читця, що схибив у вимові якогось слова, — змусив його повторити читане. А дядько: «Ти ж хіба зрозумів?» — «Авжеж», — відповів той. — «То навіщо його переривав? Він же за той час міг прочитати добрий десяток рядків». Так уже цінував час… Улітку з-за обіднього столу ставав ще за дня, а взимку — з сутінками: мовби яким законом керувався.
70
…
71
…
74
75
«
76