Ось так серед міського гаму й клопітних трудів він виборював для себе час. А в своїй садибі, наодинці з собою, він уривав у занять час хіба що для лазні. Кажучи «лазня», маю на увазі внутрішнє приміщення. Поки з нього зіскрібували олію, якою був змащений, поки обтирали, він або щось слухав, або диктував. А в дорозі, мовби звільнившись від усіх інших справ, віддавався лиш одній: побіч — з книгою і табличками для записів сидів скорописець; узимку він носив рукавиці, щоб навіть холод не забирав у занять ані хвилини. З тих міркувань він і в Римі волів користатися лектикою. Якось, пам’ятаю, дорікнув мені тим, що я рушив кудись пішки: «Ти міг би тих годин не втратити» — втраченим вважав увесь той час, що не був використаний для занять. Усі перелічені книги — плід цієї напруженої праці. А ще він залишив мені сто шістдесят записних книжок, так дрібно з обох сторін списаних, що їх число значно більше. Сам він зізнався, що за свого прокураторства в Іспанії ці книжки (тоді, звісно, їх було менше) міг продати Ларцієві Ліціну[78] за чотириста тисяч.
Отож, коли озирнеш усе те прочитане й написане, то чи не видасться тобі, що він ні посад жодних не обіймав, ані з принцепсом не був у дружбі? І навпаки, коли зважиш, скільки то всього було завадою його заняттям, то чи не видасться, що ні не прочитав він, ані не написав достатньо? То чого б лиш не уйняла та посадова зайнятість? І чого лиш не здобула б така наполегливість? Смішно мені стає, коли мене називають пильним у студіях: я, порівняно з ним, — найостанніший ледар. Мене, щоправда, відволікають частково громадські обов’язки, частково справи моїх друзів, а от із тих, що все життя тільки й сидять за книгами, — хто, зіставивши себе з ним, не почервоніє з сорому, мовби й не спромігся ні на що інше, окрім сну й неробства?
Щось я розтягнув свого листа, хоч мав написати лише про те, що тебе цікавило, — які книги він залишив після себе. Сподіваюсь, однак, що те моє писання буде тобі не менше приємним, аніж самі книги: воно нагадуватиме, що маєш не лише прочитати їх, а й собі змагати до чогось подібного[79]. Бувай здоровий.
Лист 6
Із коштів, що припали мені по спадку, я придбав нещодавно коринтську статую, невелику, але, наскільки я розумію, — а розумію, можливо, в усьому не надто багато, а тут таки геть мало, — вона, ця статуя, вражає своєю довершеною виразністю, це вже й сам розумію. Статуя — гола, тож ні того, що не вдалося митцеві, якщо таке є, їй не приховати, ані чомусь досконалому не уйняти хвали. Митець зобразив старого чоловіка, що стоїть. Усе тут на видноті: кістки, м’язи, жили, прожилки й навіть зморшки — жива тобі людина; поріділе волосся, широкий, у зморшках, лоб, якесь наче зіжмакане обличчя, худенька шия, мотузками обвислі руки, здряхлілі м’язи грудей, запалий живіт — образ старості, спереду глянь чи ззаду. Та й сама бронза, судячи зі справжнього її кольору[81], пахне давниною.
Ось це й спонукало мене купити цю статую, хоча, кажу, тямлю я тут небагато. І я таки купив її, але не з тим, щоб помістити десь у себе вдома (не маю й досі жодного коринтського виробу), — хочу поставити її десь у нашому місті, найрадше — у храмі Юпітера: буде це, гадаю, гідний дарунок для храму, гідний і для бога.
78
81