А ти, як завжди учинний в моїх справах, потурбуйся й цим і вже зараз розпорядися, щоб виготовили підніжжя з будь-якого мармуру, де було б зазначено моє ім’я й мої титули, звісно, якщо вважатимеш це потрібним. А саму статую я одразу ж доправлю до тебе, тільки-но знайдеться хтось такий, для кого це доручення не було б тягарем, або ж, як ти цього хочеш, сам її привезу. Так, певно, й зроблю, аби лиш дозволили службові обов’язки, — вихоплюся до вас. Радієш тій моїй обіцянці приїхати до тебе, але нахмуриш чоло, коли додам, що лиш на день-два: залишитись у тебе довше не зможу через ці самі причини, які й затримують мене тут. Бувай здоровий!
Лист 7
Щойно довідався, що у своїй садибі поблизу Неаполя відійшов з життя Сілій Італік[83] — відмовився від їжі. Причиною — хвороба: через невиліковну пухлину, яка з’явилась у нього, ним оволоділа така нехіть до життя, що він, сказати б, не йшов, а таки біг до смерті — навідхильно й рішуче. А був чи не до останнього дня людиною щасливою; втратив, щоправда, молодшого сина (було їх двоє), зате старшого, кращого й у розквіті сил, залишив консуляром. Дещо заплямував себе при Нероні (подейкували, що виступав добровільним звинувачем), але як приятель Вітеллія поводився розумно і зичливо.
Доброї слави зажив і в Азії, де був проконсулом; повернувшись, відсторонився від справ: похвальним дозвіллям змив давню свою негарну запопадливість. Був він, хоч із перших осіб у державі, та вже без влади, отже, й без чиєїсь заздрості. Приходили повітати його, пошанувати. Багато часу проводив у ліжку. Його спальня бачила чимало гостей, та не таких, що сподівались тут якогось зиску; з ними, якщо не писав, то вів вельми поважні бесіди. А писав він вірші, що засвідчували радше його пильність, аніж хист; іноді виголошував їх перед слухачами, аби почути їхній суд.
Нещодавно, зважаючи на свій вік, полишив Рим і перебрався до Кампанії; не зрушився звідти навіть з нагоди прибуття нового принцепса. Велика хвала цезарю, при якому вільно було так поступити, велика хвала й тому, хто зважився тією волею скористатися. Був він аж такий philokalos,[84] що, здавалось, уже й захворів на те купування: у тих самих місцях мав по декілька вілл; захоплюючись новими, занедбував старі; куди не глянь — повно книг, усіляких статуй, портретів; він не просто мав їх — пошановував, обожнював, передусім, — Вергілія, чий день народження обходив урочистіше, аніж свій власний, надто в Неаполі, де ходив на його могилу, мов у храм. У цьому спокої й відійшов на сімдесят п’ятому році життя, радше хирлявий, аніж хворий. Був він останнім із консулів, яких призначав Нерон, та й пішов зі світу останнім із тих, кого Нерон призначав. Варто й таке зазначити: з Неронових консулярів останнім пішов з життя той, за чийого консульства Нерон загинув.
Коли згадую все це, то підступає смуток: якою ж то крихкою є людина! Чи буває щось іще тісніше окреслене, щось коротше, аніж, хай навіть найдовше, людське життя? Хіба не здається тобі, що Нерон тільки-но був поміж живими? А тим часом нікого вже немає навіть із тих, хто був за нього консулом. Але чим я тут здивований? Ось нещодавно Л. Пізон, батько того Пізона, якого в Африці так підступно вбив Валерій Фест, не раз повторював, що в сенаті не бачить уже нікого з тих, кого, будучи консулом, він просив висловити свою думку. В таких уже вузинах замкнене життя такої сили людей, що, здається мені, не вибачливості, а похвали заслуговують ті царські сльози. Ксеркс, кажуть, озирнувши своє незчисленне воїнство, раптом заплакав: скільки-то тисяч за такий короткий час піде за обрій життя!
Тому, якщо вже не дано ділами (тут ми нічого не вдіємо), то, скільки вже є тієї перелітної крихти часу, продовжмо її, ту крихту, нашою літературною працею і, раз нам відмовлено у довгому житті, — залишімо після себе якийсь слід, що засвідчив би, що ми загалом жили. Я знаю, ти не з тих, кого треба підганяти гостряком, але моє сердечне чуття до тебе змушує мене покваплювати й квапливого, як і ти — мене покваплюєш. Agathe d'eris[85], коли друзі, підганяючи один одного, підживляють у собі жагу безсмертя. Бувай здоровий!
Лист 12
83
85
Дослівно: «гарне (похвальне) суперництво»; лат.